Важливо
Новини

Росіяни тримають у заручниках мешканців окупованої Херсонщини

FacebookTwitterTelegram

З початку повномасштабного вторгнення в Україну росія блокувала всі спроби української влади евакуювати людей з Херсону та області. За весь час – 6 місяців – жодного “зеленого коридору” до підконтрольної Україні території російські військові не давали. 

Росіяни – злочинці

Окупація частини території згідно з нормами міжнародного права зобов’язує окупанта нести відповідальність за цивільне населення на цій території.

“Ухилення від забезпечення безпеки мирному населенню на зайнятих територіях, в тому числі перешкоджання виїхати на підконтрольну Україні територію, саме по собі є міжнародним воєнним злочином”, – пояснює юрист Костянтин Капошилін. 

40 окупантських блокпостів

Майже два місяці жила в окупації родина Марини – вона з чоловіком, двоє малолітніх дітей й батьки жінки. Їхати вони боялись саме через відсутність коридорів, через небезпеку й страх за близьких.

В окупації у жінки залишилась рідня. Вона хвилюється за них, бо зараз росіяни дуже жорстокі. Тому ми змінили її ім’я та не називаємо населений пункт, з якого виїхала її родина.

“Я нікому не можу порадити виїхати. Як не можу й радити залишитись. Й те, й те – небезпечно. Нам пощастило подолати шлях від нашого дому до вільної території трохи менше ніж за добу. При тому, що в мирний час, цю відстань ми проїхали б за три години”, – розповідає жінка.

Загалом вони готові були, що їх виїзд може затягнутись на кілька днів. До того ж дорогу знали погано.

“Ми думали, що в Снігурівці буде колона на виїзд, але через всі ці перевірки не встигли. Коли ми туди дістались, вони вже поїхали. Тож дорогу вивчали напам’ять, щоб ні малюнків, ні фотографій не було”, – згадує Марина.

На кожному посту їх ретельно перевіряли, щоб не було нічого пов’язаного з Україною в телефоні, чоловіків перевіряли на татуювання, перевіряли документи на дітей.

“Вони дуже ретельно документи перевіряють, щоб ми чужих дітей не вивозили. Я хотіла племінника взяти, але побоялась: раптом відберуть (такі випадки були) й де потім шукати”, – каже жінка.

За словами Марини, діти всю дорогу їхали мовчки, бо росіяни дуже дратувались, коли чули, що малі розмовляють українською. 

“Уявляєте, мала – їй 3 роки – майже усю дорогу тримала ручкою ротик, щоб не заговорити. Дуже боялась, щоб погані дядьки не почули як вона розмовляє. А старшого – йому 12 – на кожному блокпості просто трусило”, – розповідає Марина, витираючи сльози.

Щоб перевірки були швидшими, їм підказали взяти, так би мовити, “данину” – цигарки й варення. 

“Ми взяли з собою лише необхідне – речі на перший час й ліки, а варення й цигарки виставили так, щоб видно було. Вони починали перевіряти, ритись в речах, побачать цигарки й варення: “Давайте сюда”. Ми давали й вони нас пропускали”, – каже жінка.

Їхали вони не по трасі, а полями. Тож коли заїжджали в черговий населений пункт дивились карту, запам’ятовували її й одразу видаляли. Але успішно знаходити дорогу виходило не завжди:

“Їдемо і їдемо, а навкруги лише поля. Ні населених пунктів, ні зустрічного транспорту, щоб спитати чи вірно ми їдемо, немає”.

Пощастило, що за деякий час зустріли перевізника, що вивозив людей з окупації, тож він підказав куди їхати. І вже вночі вони під’їхали до українського блокпоста.

77 днів морального пекла

Людмила Барладян з Кілії на Одещині 77 днів чекала на визволення своєї доньки з окупованої Херсонщини.

В кінці лютого в місті Олешки Херсонської області мали відбутись відбіркові змагання з академічного веслування. То ж за тиждень до початку змагань, 20 лютого, команда заїхала до Голої Пристані. 

“Вони часто так робили – приїжджали заздалегідь на змагання, бо треба розпакувати та зібрати човни, вийти на воду для тренувань”, – розповідає Людмила. 

Але цього року змагання не відбулись – 24 лютого почалось повномасштабне вторгнення росії в Україну, а 25 лютого до Голої Пристані увійшли російські війська. 16 дівчат 12-16 років опинились в окупації.

“Це був шок. Тетяна зателефонувала, сказала, що повідомить коли за нею виїжджати. Ми заправили повний бак, чекаємо на дзвінок”, – згадує той страшний день матір дівчини.

Але виїзду так і не відбулось. Зустрілись вони лише через 77 днів. Днів, які за словами матері, стали для неї великою чорною дірою з відчуттями страху.

“Ми й інші батьки звертались всюди: і в офіційні, і в неофіційні установи, щоб вивезти дітей, але відповідь була одна: “Зеленого коридору” немає, врятуватись вони зможуть лише якщо самі виїдуть”, – каже пані Людмила.

За її словами, жоден волонтер, жоден перевізник не брав на себе відповідальність за вивезення дівчат.

“Так це великий ризик, адже ми бачили, на що здатна російська … не армія, бо те, що вони роблять, армія так не робить, орда”, – каже мати спортсменки.

Батьки дівчат перебирали різні варіанти порятунку дітей – шукали волонтерів, дзвонили по всім номерам перевізників, які знаходили. Коли дізнавались, що хтось виїхав з Херсонщини, з Олешків, з Голої Пристані – зв’язувалися з ними й розпитували: “Як виїхали? Як доїхали”. 

“Кілька разів вже сідали в машину, й на свій страх і ризик хотіли їхати за дітьми. Але нам казали, що “ну, доїдете ви до Миколаєва, а далі можете просто зникнути – це просто самогубство, – розповідає жінка. І додає, що коли в небезпеці твоя дитина – то страху за себе немає. – Коли ти не можеш допомогти своїй дитині, коли донька пошепки говорить в телефон: “Мама забери мене, я вже не можу” – це дуже важко”, – крізь сльози каже Людмила.

Виїхати з окупації команда змогла тільки 10 квітня.

“Наш тренер Кирило Тимко домовився з волонтерами, які, як ми дізнались потім, вивозили людей й поранених бійців з Маріуполя. Крім них ніхто не хотів брати на себе відповідальність й ризикувати, вивозячи 15 (бо одна дівчина мешкала біля Олешків, і її рідні змогли забрати – від авт.) дівчат звідти”, – розповідає Людмила. 

Їм довелось проїхати 40 російських блокпостів й 40 разів, як каже жінка, вони прощалися з життям. Але все пройшло добре й вже через 13 годин дівчата були у Києві.

Злочинці мають бути покарані

За словами юриста Костянтина Капошиліна світова спільнота наразі, чомусь боїться утворити та реалізувати ефективний правовий механізм хоча б заочного засудження воєнних злочинців:

“Однак це не привід, щоб усі злочини, які у формі дій, так і у формі бездіяльності, лише фіксувати. Їх треба реєструвати в усіх можливих міжнародних інституціях. Це надалі дасть можливість тиснути на них, аби ордер на арешт хоча б одного російського генерала було виписано”.

Олеся Ланцман

Цей матеріал було створено Bihus.Info у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст статті є виключною відповідальністю Bihus.Info і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

“Бактеріологічний терор Києва”, “український дрон, який наблизився до ядерного реактора”, “сильнодіючі стимулятори, які використовують українські військові”, “у Бучі було інсценування”. Так, ви все правильно зрозуміли - це стандартні тези російської пропаганди, яка з самого початку широкомасштабного вторгнення в Україну намагається переконати світ в тому, що “чорне” це “біле”. Кремль роками створював розгалужену систему каналів поширення потрібних йому наративів, але орієнтований на закордонну аудиторію телеканал Russia Today (RT) був і лишається одним з основних. Попри санкції і іміджеві удари, RT і близькі до нього структури знаходять можливості витрачати мільйони доларів на те, щоб світ змінив свою думку про необхідність підтримувати Україну у війні з окупантами. І роблять це навіть на території свого“найбільшого ворога” - США.

Будь як СБУ! Слідкуй за нами :)

Підписуйся на нашу розсилку. Лише найлютіше. Лише раз на тиждень!

І не забудь підписатись на наш YouTube та Телеграм

Маєш, що додати? Додай!

    Хочеш закинути нам тему? Закинь!

      Новини

      “Я ще не готова побачити цю братню могилу під тим, що було моїм будинком”: історія мешканок Ізюма, які вибралися з пекла

      “24 лютого, коли почали стріляти, ми були у Харкові. Вранці почалися вибухи, потім нам сказали, що на роботу не потрібно йти до окремого розпорядження. Ми вагалися - їхати в Ізюм чи залишатися в Харкові. Потім вирішили поїхати в Ізюм. По-перше, там своя квартира. По-друге, там батьки наші. Ми думали, що там нас омине. Ця квартира в Ізюмі… Це була наша віддушина. Ми жили цією квартирою, в нас там такий чудовий краєвид, хотіли в ній на пенсії жити”, - розповідає Анна (на її прохання ми змінили ім’я). Жінка каже, що ввечері 24 лютого в Ізюмі було набагато тихіше, ніж у Харкові. Тож родина вирішила залишитися тут, а Анна навіть почала кликати до себе колег. Але на початку березня ситуація різко змінилася.

      Новини

      “На службі пропаганди”: як церковники з Харківщини допомагали окупантам

      На початку вересня Збройні сили України звільнили майже всю Харківську область, частина якої півроку перебувала під російською окупацією. З моменту звільнення пройшло декілька тижнів, але досі чи не кожен день українці дізнаються про нові подробиці звірств окупантів. Окремі населені пункти Харківщини зараз знищені майже повністю. Серед них і Ізюм, де після деокупації було знайдено масові поховання вбитих росіянами цивільних. Ворог також "лишив в спадок" місту розбиті мости і будинки, де немає світла, газу і зв'язку. Росіяни старанно приховували злочини всі місяці окупації, прикриваючись пропагандистськими роликами про "визволителів" і створюючи ілюзію турботи про місцевих. 

      Новини

      Журналісти Стремоусова, прихильниця Шарія та учасник “Безсмертного полку”: хто з Енергодару підіграє пропагандистам, звинувачуючи ЗСУ в ударах по ЗАЕС

      Запорізька атомна електростанція, розташована в тимчасово окупованому Енергодарі, за півроку пережила дуже багато. Тут росіяни катували та вбивали працівників, розміщували свою техніку прямо в машинній залі, а ракетні комплекси - на території. Але найстрашнішим є той факт, що окупанти перетворили станцію на центр ядерного шантажу чи не усього світу, регулярно б’ючи по АЕС і звинувачуючи при цьому ЗСУ.