Новини

“Аби вивезти друга, ми перевдягли його у священника”: розповідь залізничника, який пережив окупацію Херсона та виходив на проукраїнські мітинги

FacebookTwitterTelegram

Херсон пробув в окупації вісім місяців. Після того, як Збройні Сили України вибили росіян з міста, світ дізнався про чергові воєнні злочини окупантів.

Гуманітарна криза, грабежі, залякування, зникнення або вбивства людей ─ це те, що пережили херсонці, які, попри присутність російських військових в місті, в перші тижні окупації масово виходили на проукраїнські мітинги ─ аж поки по них не відкрили вогонь. Як росіяни захоплювали місто, грабували його та залякували мешканців ─  у розповіді залізничника, який в окупації провів два місяці. 

Ігорю Огнєву 54 і майже все життя він прожив у Херсоні. Тут мешкає практично вся його рідня: діти, брати, батьки. До повномасштабного вторгнення, як і останні декілька років, він працював на залізничній дорозі ─ був інженером-метрологом Херсонської дистанції сигналізації та зв’язку при “Укрзалізниці”. Якщо простими словами, то його відділ слідкував за справністю майже двох тисяч приладів на ділянці протяжністю до 400 кілометрів ─ контролював роботу усього: від світлофорів до радіозв’язку. 

За його словами, до повномасштабного вторгнення Херсон жив звичайним розміреним життям. В місті було спокійно, ніхто у напад рф не вірив і до нього, відповідно, не готувався. Ані запасами їжі та води, ані оборонним спорядженням мешканці заздалегідь не переймалися. 

Вранці 24 лютого у Херсоні, як і по всій Україні, пролунали потужні вибухи. Квартира Ігоря виходила вікнами на Чорнобаївку, тож він о шостій ранку побачив перші ракети та наслідки їхнього влучання. 

В місті почалася паніка. Люди хаотично спустошували полиці в магазинах та аптеках. Чиновники закликали містян зберігати спокій, адже в місті продовжували працювати усі комунальні установи, тож були газ, вода та опалення. 

Залізничників терміново викликали на роботу, де провели “зум” з Одесою, де розташовується регіональне керівництво. Усі співробітники, каже чоловік, були в шоковому стані, бо не очікували наступу росіян. Працівників відправили по домівках та дали вказівку виконувати обов’язки з дому. Вже тоді, з наради, додає чоловік, усі зрозуміли, що ситуація критична. 

“В обід 24-го з Херсону відправлявся один з останніх потягів, здається Маріуполь-Одеса. Мені запропонували евакуюватися, бо це була одна з останніх безпечних можливостей покинути місто. Місць вже не було, пам’ятаю на пероні стояв величезний натовп. З посвідченням залізничника я міг до Одеси принаймні постояти у тамбурі, але я відмовився. Я не міг виїхати та залишити літню маму у Херсоні, вона проживала в Антонівці, поряд з Антонівським мостом. За нього почалися тяжкі бої”, — згадує Ігор ті події.  

Наступного дня чоловік таки зміг вивезти матір у більш безпечне місце і вже тоді, 25 лютого, за його словами, Антонівський міст та прилегла територія були усіяні спаленою технікою та шматками людських тіл. Протягом наступного тижня за міст точилися важкі бої і споруда по черзі переходила то під контроль ЗСУ, то під контроль росіян. 

“Ми всі очікували, що наші міст відіб’ють і не пустять їх. На жаль, так не сталося. За міст полягло багато наших хлопців, дуже багато. В районі мосту усе було усіяно тілами”, — додає чоловік. 

Територіальну оборону в місті повноцінно сформувати не встигли і, на думку Ігоря, це зробили навмисно, бо у місцевій та обласній владі було багато проросійсько налаштованих людей, які, ймовірно, чекали на окупантів та готові були співпрацювати. У місті паралельно активізувалися і майбутні гауляйтери — Володимир Сальдо та Кирило Стремоусов. 

“Вони вже тоді бігали містом та всім розповідали, що прийдуть росіяни та наведуть тут порядок. При цьому їх ніхто не сприймав серйозно. Хоча у Херсоні, на мій погляд, приблизно половина населення була проросійською”, — каже Ігор. 

1 березня окупанти увійшли в місто. До цього, розповідає чоловік, вони вели бої за Антонівський міст та великими колонами рухалися окружною дорогою Херсона на Миколаїв, не заходячи у місто. Вже 3 березня росіян на броньованій техніці та з автоматами мешканці побачили на площах. Ігор каже, що вони нагадували “зелених чоловічків”, мовчки спостерігали за тим, що відбувається і були добре екіпіровані.

“В цей же день ми вийшли на мітинг на центральну площу, з українськими гаслами та символікою. Людей було дуже багато. Його ніхто не організовував, усі збиралися завдяки “сарафанному радіо”. Автоматники стояли на площі. Вони ще побоювалися заходити в адміністративні будівлі й мітинг не розганяли. Один з учасників побіг на окупантів, це було схоже на провокацію. Його встиг зупинити священник, в іншому випадку вже тоді могла статися стрілянина по людях”, — зауважив Ігор. 

Далі росіяни захопили у місті готелі та дитячі табори, де й облаштувалися. Обирали будівлі не в центрі міста, а на околицях, тим самим розосередившись по Херсону. Так, пояснює херсонець, їм було простіше і контролювати місто, і убезпечити самих себе: відсутність скупчення ускладнювала можливість влучання ракетами по їхніх позиціях. Мешканці розуміли, що по цих об’єктах ЗСУ будуть завдавати ударів, тож намагалися відселитися якомога далі. 

Росіяни також “віджимали” і автівки, малювали на них свої літери та роз’їжджали містом, потроху встановлюючи свої триколори. 

На мітинги херсонці виходили приблизно перші два тижні, поки це було безпечно. Учасники вдягали українські прапори, вигукували патріотичні гасла та іноді намагалися зупиняти російську техніку. З кожним заходом поведінка окупантів ставала більш агресивною, а на вулицях міста почали з’являтися автозаки. В другій половині березня під час одного з мітингів росіяни відкрили вогонь по протестувальниках. Усім стало зрозуміло, пояснює Ігор, що далі виходити небезпечно. Крім того, загарбники вже мали на руках списки “неугодних” громадян, за якими почалося полювання. Тож люди стали шукати можливості для евакуації. Виїзд більш-менш безпечним шляхом коштував до 17 тисяч гривень. Жінок та дітей спочатку вивозили безкоштовно, хоча і з великими чергами. 

Наприкінці березня в Херсон увійшли представники так званих “Л/ДНР”. За словами чоловіка, вони були більш жорстокими до населення, бо, ймовірно, дуже хотіли вислужитися перед окупаційною владою. По місту почали шукати правоохоронців, військових, активістів, журналістів та представників ЛГБТ-спільноти. Стали зникати люди, в тому числі і безхатьки з вулиць. 

“25 березня о п’ятій годині вечора мама моєї знайомої вийшла в магазин по хліб і зникла. Наступного дня по обіді її підкинули у чорному пакеті під будинок, де вона мешкала. Дівчина залишилася сиротою”, розповідає Ігор. 

З кожним днем залишатися у місті ставало не тільки все менш безпечно, але й складно — почалися проблеми з продуктами, ліками, комунальними послугами та зв’язком. Від гуманітарки з Криму люди принципово відмовлялися. Вже у квітні раціон Ігоря на день складав пів стакана пісного рису, бо, за словами чоловіка, більше не було чого їсти. Часом він дозволяв собі коржики з борошна, яке дивом зміг купити у перші дні окупації. 

“До середини квітня усі ховалися по домівках, вулиці у темну добу були абсолютно порожніми. Одного разу ввечері я йшов до лікаря і попереду вискочив БТР. На ньому як колорадських жуків — з усіх сторін окупанти. Я їх пропустив, один навів зброю і протримав мене на мушці, поки вони не проїхали. Увесь цей час все, що я бачив — тільки ствол, наведений на мене”, — додає чоловік.

У своїй квартирі Ігор переховував двох військових та місцевого журналіста, за яким почалося полювання. Аби вивезти його з міста, чоловіка довелося перевдягти у священника.  

“Ми знайшли для нього рясу, розпустили його довге волосся та почепили хрест на груди. Посадили у бус з жінкою та дітьми. Оскільки він ще був викладачем, то постійно носив із собою своєрідний портфель. І цього разу взяв його з собою. Отак глянеш на нього і незрозуміло — це піп або якийсь церковний діяч”, — з посмішкою згадує херсонець. 

Далі евакуюватися вирішив і сам Ігор. Для цього він звернувся до знайомої з Миколаєва, яка допомогла йому виїхати на волонтерській автівці. За кермом був чоловік, який офіційно возив з Миколаєва у Херсон хімію для сирного заводу, а назад повертався з готовою продукцією. Для безперешкодного проїзду на блокпостах росіян у нього все було напоготові: цигарки, гроші, горілка, різні продукти та сир. 

“Насправді, мені здається, що він возив у місто щось серйозніше, значно серйозніше, ніж просто хімію”, — додає чоловік. 

Разом вони подолали майже 20 блокпостів. На останніх, в окупованій Снігурівці Миколаївської області, їх затримали та відвезли у захоплений поліцейський відділок. Поки в будівлі передивлялися їхні документи, телефони та особисті речі, чоловіків силоміць виштовхали з машин, поклали лицем у землю та кожному у потилицю приставили зброю. Нічого не знайшовши (їхні телефони вже були почищені), їх відпустили. А коли повернули речі, грошей і двох смартфонів у барсетці Ігоря вже не було.

“Як тільки виїхали на трасу до Миколаєва, де вже стояли наші, на дорозі ми побачили БТР. Зупинилися дізнатися, що трапилося. На ньому був хлопчина, військовий, без рук. Він помирав у нас на очах. Все, що я міг для нього зробити — дістати захований  у машині коньяк та влити йому у рота, бо він дуже сильно кричав від болю. Невдовзі він помер. Я досі пам’ятаю його обличчя”. 

Ольга Івлєва

Автор цієї статті є учасником програми Interlink Academy Fellowship, що фінансується урядом Німеччини.

 

Одне з найулюбленіших місць українських тревел-блогерів, фанатів «дикого відпочинку» і бердвотчерів зараз більше схоже на локацію для зйомок постапокаліптичного фільму, ніж на туристичну принаду. Кінбурнська коса або ж “українські Мальдіви”, як називали це місце раніше, з самого початку російського вторгнення стала для окупантів плацдармом для артилерійських атак півдня Миколаївщини. 

Будь як СБУ! Слідкуй за нами :)

Підписуйся на нашу розсилку. Лише найлютіше. Лише раз на тиждень!

І не забудь підписатись на наш YouTube та Телеграм

Маєш, що додати? Додай!

    Хочеш закинути нам тему? Закинь!

      Новини

      Юридична допомога для журналістів: куди і як повідомляти про воєнні злочини окупантів та порушення чиновників

      Юридичний проект “Свої Люди” від Bihus.Info відновлює роботу. Журналісти та громадські активісти зі всіх регіонів України можуть звернутися по допомогу з написанням заяв та скарг, допублікаційною експертизою та правовими консультаціями, а також за супроводом у судових справах.

      Новини

      Касація скасувала рішення судів, які змушували журналістів спростовувати розслідування про Семочка

      14 грудня 2022 року Верховний суд (Касаційний цивільний суд) скасував усі рішення попередніх інстанцій по справі “Семочко проти журналістів”, якими телевізійне розслідування про Сергія Семочка було визнане недостовірним та підлягало спростуванню, і скерував справу на повторний розгляд в першу інстанцію, тобто “з нуля”.

      Новини

      “Аби вивезти друга, ми перевдягли його у священника”: розповідь залізничника, який пережив окупацію Херсона та виходив на проукраїнські мітинги

      Херсон пробув в окупації вісім місяців. Після того, як Збройні Сили України вибили росіян з міста, світ дізнався про чергові воєнні злочини окупантів. Гуманітарна криза, грабежі, залякування, зникнення або вбивства людей ─ це те, що пережили херсонці, які, попри присутність російських військових в місті, в перші тижні окупації масово виходили на проукраїнські мітинги ─ аж поки по них не відкрили вогонь. Як росіяни захоплювали місто, грабували його та залякували мешканців ─  у розповіді залізничника, який в окупації провів два місяці.