Важливо
Новини

Обстріли, катування та терор цивільних: як жив Ізюм під російською окупацією

FacebookTwitterTelegram

Місто Ізюм Харківської області було в російській окупації п’ять місяців. Росіяни захопили його 1 квітня та тримали людей під постійними хаотичними обстрілами й без зв’язку. Український прапор замайорів над містом 10 вересня. 21-річна Анастасія Бугера, яка разом з батьками жила в окупації та була свідком російських злочинів, поділилася з журналістами своєю історією. 

Дівчина змогла виїхати з Ізюму ще до того, як українські військові звільнили місто, але спокою вона так і не має. Її коханий потрапив у полон у Маріуполі. І жодної інформації про нього немає вже кілька місяців. 

Початок вторгнення та обстріли цивільних

Настя приїхала до батьків у Ізюм на новорічні канікули та залишилася там через зростання захворюваності на коронавірус і більше не змогла виїхати з міста:

“Свій день народження, 28 лютого, я зустрічала в холодному підвалі, я була одягнена в декілька штанів та кофт, теплу куртку, вкрита ковдрами. У ніч з 27 на 28 лютого російські військові вперше обстріляли місто. І стріляли вони не по військовим об’єктам, а по будинку з цивільними людьми та супермаркету. І з того моменту, тобто з 28 лютого не припиняються постійні обстріли”.
Наступного дня в Ізюмі зникло опалення: родина Насті опалювала дім невеликим каміном, проте спати доводилося у трьох парах шкарпеток та з курткою напоготові, щоб мати можливість сховатися, коли почнуться обстріли.
“Декілька тижнів постійно російські військові обстрілювали з літаків. Коли під час вибуху ми були в підвалі, двері в них були щільно закриті, проте, вони все рівно відкривалися. Менше, ніж за годину ми могли почути як зірвалося мінімум 10 авіабомб”. 

Вже 3 березня у місті зникли зв’язок та всі комунікації, а за водою доводилося ходити до криниці. Російські військові обстріляли мирних людей, коли ті стояли в черзі за їжею та ліками, яких не було в місті, та крали автомобілі.

Життя в окупації

Коли російська армія захопила частину міста, обстріли не припинилися. Окупанти стріляли в українських солдат, але снаряди летіли в різні сторони та вбивали цивільних:

“Одна родина під час обстрілу переходила із будинку в підвал, але, на жаль, вони не встигли дійти і вся родина загинула, залишився живим лише хлопчик 4-х років. Він залишився без мами, сестри, бабусі та дідуся. Кожен свій день я проживала в жахливому інформаційному страху. Перед тим, як лягати спати, я запитувала сама в себе : “Я прокинуся завтра? У мене настане завтра?”.

Після того, як російська армія повністю увійшла в місто обстріли не припинилися. Нікуди не поділася і проблема з доступом до їжі та ліків, які доводилося замовляти у знайомих, які приїздили з Росії. Звідти ж привозили й продукти, які коштували значно дорожче. У місті були проблеми з готівкою – зняти її було неможливо, а іншого виду розрахунку не було. Пізніше з’явилася можливість знімати гроші з комісією 35%.

Коли люди просили вирішити питання зі електроенергією, то їм сказали, щоб ті зверталися до свого Зеленського, адже це нібито він розбомбив всі трансформатори. 

Російські окупанти видавали людям пайки та гуманітарні набори за роботу в лікарні та за колабораційну діяльність. Анастасія розповідає, тим, хто співпрацював з росіянами, давали кращу гуманітарку.

“Був випадок, тижня за два як я виїхала, давали хліб. З паспортом потрібно було приходити. Вони кажуть, що ви маєте розписатися таким же підписом, як у паспорті. Я сказала, що я багато хліба не їм, забрала паспорт і пішла. І мене викреслили зі списку на гуманітарну допомогу і я її вже не отримувала”, – розказує дівчина.

Анастасія згадує, що окупанти почували себе у місті дуже вільно, мародерили та жили тільки у будинках з гарним ремонтом:

“У нас була школа, в якій в кожному класі вся необхідна техніка: ноутбуки, принтери. Від школи не залишилося нічого. У школі кухня була, яку не встигли відкрити. Там були нові меблі. Як нам пізніше сказали, там лишилося відсотків 10 парт”.

Постійні обстріли будинків цивільних не припинялися: снаряди літали, де заманеться. Один з них прилетів до бабусі Анастасі, на подвір’я – жінка дивом вціліла, адже вчасно пішла з дому. 

Поранення отримала і сама дівчина:

“Десь три місяці тому теж браковані летіли снаряди і один із них впав навпроти нас. Він місяць пролежав і приїхали російські сапери, сказали, що будуть підривати, ви не хвилюйтеся, просто попереджаємо. Батьки запитали чи треба кудись ховатися. Вони сказали: Ні. Ми сиділи і почули дуже гучний вибух. Це були касетні боєприпаси: вони торохтіли по даху будинку, побило вікна. По всьому двору були розкидані уламки. І коли я прибирала скло, яке випало саме через них, я собі випадково гарний шматок втикнула в ногу”.

Місцевих жителів катували та били струмом:

“У нашому місті забирали чоловіків, били, допитували током, деяких повертали ледве живими, декого не повертали”.

Мама Анастасії, яка працювала вчителькою, була вимушена виїхати з Ізюму через Росію, бо на неї почали тиснути аби вона виходила на роботу. Сама дівчина спочатку не хотіла виїжджати із міста, адже переживала за батьків.

Потім, коли російська армія підійшла до Ізюму, такої можливості не було через обстріли. Перший раз, коли вона збиралася виїжджати, все зірвалося: саме в той день російська армія розстріляла евакуаційну колону. 

Друга спроба виїхати після п’яти місяців окупації була успішною.

Хлопець у російському полоні

Одного дня під час окупації Анастасія отримала відео від свого хлопця з “Азовсталі”, яке вантажилося три дні через поганий зв’язок:

“На тому відео він говорив, що Маріуполь оточили повністю і що він знаходиться на “Азовсталі”, що вони хочуть їсти, пити, а немає всього цього. Вони не мали сил, втрачали свідомість від голоду, але продовжували захищати кожного з нас, продовжували боротися”. 

Інформації про нього Анастасія не має з 24 квітня. Міжнародний комітет червоного хреста не може потрапити до полонених та сказати, що з ним:

“Я бачила його на відео, яке викладали росіяни з полону. Він побитий, схудлий, травмований. Росіяни не дотримуються жодних правил, жодних домовленостей, жодних цінностей. Весь час я дзвоню йому та пишу повідомлення. Але не отримую відповіді. Я маю мобільний телефон, я маю зв’язок та інтернет, проте я не можу у ХХІ столітті поспілкуватися з коханою людиною через пришестя якогось племені канібалів”.

Зараз Анастасія мріє нарешті побачити свого хлопця та сказати йому, що кохає. 

Та поки дівчина може лише мріяти та обіймати ляльку, яку він їй подарував.

Діана Зубар

Цей матеріал було створено Bihus.Info у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст статті є виключною відповідальністю Bihus.Info і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

Місто Оріхів, що на Запоріжчині, зазнає чи не найбільших руйнувань від обстрілів окупантів в області. Росіяни намагалися зайти сюди двічі, але обидва рази атаки відбивали українські військові. Відтак, ворог застосовує улюблену тактику - артилерійський терор. Ті місцеві, які залишилися в Оріхові, живуть під постійними обстрілами у розбитих будинках, де замість дахів та вікон тепер лише поліетилен і фанера. 

Будь як СБУ! Слідкуй за нами :)

Підписуйся на нашу розсилку. Лише найлютіше. Лише раз на тиждень!

І не забудь підписатись на наш YouTube та Телеграм

Маєш, що додати? Додай!

    Хочеш закинути нам тему? Закинь!

      Новини

      “Я ще не готова побачити цю братню могилу під тим, що було моїм будинком”: історія мешканок Ізюма, які вибралися з пекла

      “24 лютого, коли почали стріляти, ми були у Харкові. Вранці почалися вибухи, потім нам сказали, що на роботу не потрібно йти до окремого розпорядження. Ми вагалися - їхати в Ізюм чи залишатися в Харкові. Потім вирішили поїхати в Ізюм. По-перше, там своя квартира. По-друге, там батьки наші. Ми думали, що там нас омине. Ця квартира в Ізюмі… Це була наша віддушина. Ми жили цією квартирою, в нас там такий чудовий краєвид, хотіли в ній на пенсії жити”, - розповідає Анна (на її прохання ми змінили ім’я). Жінка каже, що ввечері 24 лютого в Ізюмі було набагато тихіше, ніж у Харкові. Тож родина вирішила залишитися тут, а Анна навіть почала кликати до себе колег. Але на початку березня ситуація різко змінилася.

      Новини

      “На службі пропаганди”: як церковники з Харківщини допомагали окупантам

      На початку вересня Збройні сили України звільнили майже всю Харківську область, частина якої півроку перебувала під російською окупацією. З моменту звільнення пройшло декілька тижнів, але досі чи не кожен день українці дізнаються про нові подробиці звірств окупантів. Окремі населені пункти Харківщини зараз знищені майже повністю. Серед них і Ізюм, де після деокупації було знайдено масові поховання вбитих росіянами цивільних. Ворог також "лишив в спадок" місту розбиті мости і будинки, де немає світла, газу і зв'язку. Росіяни старанно приховували злочини всі місяці окупації, прикриваючись пропагандистськими роликами про "визволителів" і створюючи ілюзію турботи про місцевих. 

      Новини

      Журналісти Стремоусова, прихильниця Шарія та учасник “Безсмертного полку”: хто з Енергодару підіграє пропагандистам, звинувачуючи ЗСУ в ударах по ЗАЕС

      Запорізька атомна електростанція, розташована в тимчасово окупованому Енергодарі, за півроку пережила дуже багато. Тут росіяни катували та вбивали працівників, розміщували свою техніку прямо в машинній залі, а ракетні комплекси - на території. Але найстрашнішим є той факт, що окупанти перетворили станцію на центр ядерного шантажу чи не усього світу, регулярно б’ючи по АЕС і звинувачуючи при цьому ЗСУ.