Три тижні в окупації: Лукашівський досвід

Село Лукашівка, розташоване неподалік від Чернігова. Населення – трохи більше трьох сотень. Тут є Вознесенська церква, зведена наприкінці 17-го століття, пару магазинів, фельдшерський пункт, кілька фермерських господарств неподалік.

Тим не менш, після повномасштабного вторгнення російської армії Лукашівка стала одним з населених пунктів, що мав стратегічне значення, адже давав “точку обстрілу” обласного центру. І саме це невеличке село з українськими солдати дали ворогу кількаденний бій, що дозволив перегрупуватись захисникам Чернігова. 

“Бомбити нас почали 6-го березня. Активно так, фактично без перестанку. Росіянам важливо було вибити наших військових, але гатили, якщо відверто, по всьому селу, не розбираючи, де там хто стоїть”, – розповідає місцевий власник фермерського господарства “Непорівське” Григорій Ткаченко.

Як власник великого підприємства, Ткаченко у ці дні зібрав частину селян у себе на господарстві. Там був хороший генератор, тож можна було зарядити телефони, був телевізор – а отже була змога стежити за ситуацією в Україні.

7 березня відбувся серйозний бій з окупантами. Години три, за словами чоловіка, обидві сторони крили одне одного вогнем. В результаті атаку було відбито, а у частини лукашівців з’явився шанс вийти з села до міста. 

“8-го ранком рашисти “привітали” наших жінок серйозним артилерійським вогнем. Моє господарство одразу стало мішенню, по якій відпрацьовувала їхня артилерія і авіація. Це, звісно, субʼєктивно, але, за моїми підрахунками, по корівнику, підсобних приміщеннях, зерноскладах було загалом випущено близько 60 снарядів. Худоби погинуло безліч”. 

Вже після повернення у визволене село підприємець дізнався про втрату понад сотні корів та бичків. На те, щоб лише зібрати трупи худоби та захоронити їх відповідно до існуючих екологічних норм, знадобився не один тиждень.  

Знищили окупанти й матеріальну складову господарства. Розікрали техніку, спалили та розбомбили приміщення і продовольчі запаси. 

“У мене був зерносушильний комплекс, найвища точка в місті, метрів 20 мабуть. Висів там український прапор. Так його окупанти, як зайшли в село, то з танків просто розстріляли. Гатили довго, все таки споруда міцна та й стяг наш тримався. Але таки рознесли. А так, що не змогли вкрасти – знищили. Трактори, сівалки, автомобілі… Варвари, інакше й не назвеш”.

Фермер наголошує, що ставлення росіян до місцевих мешканців, було жахливе:

“Вже 9-го зранку, коли наші відійшли, росіяни заходили з трьох боків. Поїздили на танках по селу. Як у фільмах – відсвяткували “взяття об’єкта” стрільбою в повітря та й розійшлись “облаштовуватись”. Брали, що хотіли, поводились з місцевими жителями, як з бранцями. Ні про яке “визволення” мова взагалі не йшла. Причому їм не важливо було доросла людина, дитина чи вже страці. Дітей ставили на коліна, стріляли їм понад головами. Сімдесятилітнього діда заставили під страхом розстрілу по мінному полю ходити. Це був суцільний жах. Загалом за цей час у селі загинуло 11 осіб. Кого розстріляли, кого осколками від снарядів “накрило”, а хто не витримав відсутності медичної допомоги та нелюдських умов”.

Найгірше, за словами Ткаченка, було те, що в селі окупанти розбили свій штаб, через який йшла їхня комунікація з групами, які окопались в селах навколо. Відповідно, по селу постійно розʼїжджала техніка, час від часу щось стріляло в бік Чернігова. Росіяни постійно ходили по хатам, перевіряли чи бува не пропав хто, чи не з’явився новий. Боялись, що місцеві здають їхні позиції розвідці та ЗСУ.

Місцем для нарад та зберігання боєприпасів окупанти обрали Вознесенську церкву.

“Там стіни товсті – двометрові, плюс міцний фундамент. Обійшли її кілька разів, прикинули що і як, от і надумали зберігали там свій боєзапас. Поставили на території кілька мінометів, артилерійські установки, з яких гатили по Чернігову. Харчувались по суті моєю худобою. На шашлики росіянам пішло чимало моїх корів. При цьому видно було, що вбивали тварин як на їжу, так і просто – заради розваги”, – пояснює чоловік.

Під окупацією село було три тижні. Лише в останні дні березня його вдалося відбити військовим Збройних сил України. 

Після повернення в деокуповане село фермер побачив, що його будинок, а також приміщення господарства та сільськогосподарські угіддя були заміновані. 

“Так чи інакше всі хати постраждали. Де від куль, де від осколків чи снарядів. Більше 40 хат взагалі рознесло. Одні стіни лишились, та й то не всі. Відновлюватись було дійсно важко. Однак ми мали щось робити і хоча більшу частину господарства було втрачено, а посівну – провели. Довелось її, правда, поєднувати зі збором вражих мін та ракет, але, що поробиш. 

Посадили і от зараз збираємо врожай. Зернові зараз продаються за безцінь, тож надія на картоплю, що вона буде користуватись попитом і трохи перекриє нам ті витрати”.

Є, за словами фермера, і несподівані приємні тенденції в післяокупаційний період життя села: 

“На початку квітня в уже деокупованій Лукашівці проживало десь півтори сотні людей. Зараз повернулось десь 95-97% жителів. Відновлюють свої поруйновані хати, а поки тривають роботи живуть навіть в сараях, складських якихось приміщеннях, погрібах. Всі зайняті ділом. Скажу більше – загальна кількість населення, у порівняння з періодом до 24 лютого, навіть трохи збільшилась. Оскільки до батьків попереїжджало чимало людей з обласного центру. Така собі внутрішня міграція. Адже всі розуміють, що обстріли міст ракетами продовжується. А ймовірність того, що прилетить в Лукашівку, а не в Чернігів, відверто низька. Так що молоді навіть побільшало. Зламати нас не вдалось”.

АНАСТАСІЯ УСЕНКО, ПАВЛО ЛІСНИЧЕНКО

Цей матеріал було розроблено Bihus.Info в рамках програми «Підтримка регіональних медіа України під час війни» за фінансової підтримки Європейського Союзу та МЗС Королівства Норвегії. Зміст статті\відео є винятковою відповідальністю Bihus.Info i не відображає погляди Європейського Союзу, МЗС Королівства Норвегії чи Інституту висвітлення війни та миру.