Важливо
Новини

Обшуки, “вбитий” бізнес, допит від ФСБ та евакуація на катері: історія родини з тимчасово окупованої Голої Пристані

FacebookTwitterTelegram

Гола Пристань – місто на півдні України, яке розташоване в 11 кілометрах від Херсону і нині перебуває у тимчасовій окупації. Місцеві не раз показували ворогу, що їхнє місто – це Україна. Демонстрували це, несучи вулицями українську символіку, плакати із патріотичними гаслами і вимагаючи від російських військових відпустити викрадених мешканців. Окупанти ж під виглядом “звільнення” займаються тут звичними для себе справами – мародерством і “віджимом”.

Олена разом з чоловіком жили у Голій Пристані. Тут мали власний будинок, займалися бізнесом і виховували п’ятьох дітей. 24 лютого звичне життя сім’ї закінчилося. Їй довелося пережити обшуки, розкрадання бізнесу і довгу евакуацію.

“Заглушили катер, постояли, тру-ту-ту обстріляли, знову поїхали”

Двом восьмирічним синам Олени постійно потрібно приймати протисудомні препарати. У лютому вони закінчувалися, тож 23 лютого друзі родини зі Львова передали медикаменти поштою. Вже наступного дня розпочалося російське вторгнення.

“Ми їх не отримали і зрозуміли, що треба щось робити. Міст тоді був закритий, Херсон наглухо окупований. Росіяни просто розстрілювали машини, які виїжджали. Ми почали бити тривогу і нам допомогли наші військові”, – розповідає Олена. 

Евакуація відбулася 14 березня. Про місце і час зустрічі з українськими захисниками сім’я дізналася за дві години. Часу на роздуми не було, тож швидко вирішили, що домівку покидає мама, тато та четверо дітей, а старший син, який потребує особливого догляду, залишається з бабусею вдома – родина не була впевнена, що він фізично витримає цей шлях.

“Троє хлопців мають ДЦП. У старшого дуже важкі порушення, він не ходить, має аутизм, кричить, кусається, б’ється. Цих маленьких можна було взяти на руки. Ми їм могли пояснити, що треба бути тихенько, ми втікаємо. Збори виглядали так: відкрита сумка, трусяться руки, згрібається все з шафи. Я розуміла, що ми можемо взяти тільки одну валізу” – каже жінка.

До пункту призначення родина ще годину добиралася на авто. Далі треба було пересісти на катер.

“Коли ми приїхали до берега, російські військові почали з корабля обстрілювати Миколаїв. Ми чотири години простояли на березі, холодно було – страх. Ми повимикали всі мобільні телефони, були без зв’язку. Чоловік каже: “Ну все, вони (українські військові, – ред.) не прийдуть по нас, бо на річці ще лід”. Але ми чекали. І бачимо, вони починають прорубувати його палками. Загрузилися. Я питаю капітана чи безпечно їхати, бо ми чуємо, як стріляють – ну прямо біля нас. А він каже: “Будемо молитися”. Там відстань невелика, але ми годину їхали. Трошки заглушимося, постоїмо, тру-ту-ту-ту обстріляли, знову поїхали”, – пригадує жінка. 

“Свині повимирали, вони вивезли все зерно”

Під час евакуації Олена ще не здогадувалася, що дуже швидко окупанти перетворять рідне місто на великий концтабір. Зараз жінці часом вдається виходити на зв’язок із друзями та рідними, які залишилися в Голій Пристані. За першої можливості жінка телефонує до сина. З ним все добре (наскільки це можливо – ред.), весь час проводить вдома чи на подвір’ї, але через хворобу майже не усвідомлює, що відбувається навколо. 

Друзі ж розповідають, що у населеному пункті майже немає ліків, росіяни глушать зв’язок, крутять свою пропаганду по телебаченню, напідпитку розважаються автоматними чергами, вбивають людей, а тіла вивозять на сміттєзвалища.

Допити, знущання і постійні обшуки в будинках для міста стали нормою. “Візит” окупантів до будинку Олени був лише питанням часу. В той день вдома була мама жінки, яка потім і переповіла все доньці.

“15 чоловіків в балаклавах заходять, відчувають себе як вдома. Зайшли в дитячу, почали кричати, що тут є сині печатки – і бігом їх згрібати… Біжутерія лежала на тумбочці, все по кишенях розпихали. В гардеробну лазили, там особисті речі, ящики з білизною. Вони кажуть, що принесли нам краще життя, хочуть звільняти. А потім виходять з напханими кишенями. Настільки гидко і бридко”, – розповідає жінка.

Залишилася родина і без сімейного бізнесу – власної свиноферми. До приходу росіян справи в родини йшли вгору:

“Ми закривали весь південний регіон свининою. Мали 42 тисячі свиноматок. Два майданчики: один – де були свиноматки, інший – де дорощування. Свині повимирали. Люди були, які доглядали, але вони (росіяни – ред.) вивезли все зерно, комбікорм, техніку, машини” – каже Олена. 

“Вони пробивали по своїх базах чи не було мого лиця на мітингах”

Вибратися з тимчасово окупованої Херсонщини вдалося і брату Олени – Олексію. 7 квітня разом з друзями йому довелося перетинати пропускний пункт у Чаплинці – на межі з окупованим Кримом.

“Вони не хотіли їхати через Україну, бо обстрілювали, а в них діти. Через Крим було морально важко, але це менш небезпечний варіант. Ми стояли спочатку 10 годин в черзі на кордоні з Кримом. Багато машин не було, але їх тримали просто по 2-3 години. Повністю обшукують все з собаками, металошукачами, під машиною перевіряють, все треба відкривати і витягати”, – розповідає Олексій.

Після 10-годинної черги на кордоні, на Олексія чекав допит від співробітників ФСБ. Чоловік каже – їх найбільше цікавить присутність на проукраїнських мітингах.  

“Там, де мене вони допитували, їх було троє. Маленька будка на 6 квадратів, дві кімнати. Питання були, щоб направити мене, що я з українською позицією. Я говорив загально, що за мир і все. Я розумів, що краще не говорити про свою позицію. Вони пробивали по базах своїх, чи не було мого лиця на площі, на мітингах. Зараз на площах вони мають камери, які можуть запам’ятати і розпізнати обличчя” – розповідає Олексій. 

Олексій каже, що деякі українці, які, на думку росіян, цей “етап” не пройшли, потрапляють у фільтраційні табори, де доводиться проходити через принизливі процедури і знущання. 

Після допиту у хлопця забрали телефон і передивилися його. “Вони ще такого не бачили, що дві сімки на “Айфоні”, дивувалися”, – каже Олексій.  Потім один з ФСБшників почав комусь дзвонити, вийшов і, повернувшись, сказав Олексію, що він “чистий”. 

Зараз Олексій та старша донька Олени працюють у реабілітаційному центрі у Львові. Сама Олена, її чоловік та троє дітей перебувають за кордоном. Родина щиро вірить в успішну наступальну операцію ЗСУ на Херсонщині і в те, що зовсім скоро вони зможуть обійняти своїх рідних вже на вільній території Україні. 

Мар’яна Сич

Цей матеріал було створено Bihus.Info у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст статті є виключною відповідальністю Bihus.Info і не обов`язково відображає позицію Європейського Союзу

Наприкінці лютого одеський капелан Василь Вирозуб разом з екіпажем рятувального судна “Сапфір” вирушили на Зміїний, аби забрати тіла українських прикордонників, які вважалися загиблими. Поблизу острова їх затримали росіяни. Так для Вирозуба почалася історія двомісячного полону — з щоденними багатогодинними допитами, катуваннями і вимогами визнати співпрацю з українською Службою безпеки. 

Будь як СБУ! Слідкуй за нами :)

Підписуйся на нашу розсилку. Лише найлютіше. Лише раз на тиждень!

І не забудь підписатись на наш YouTube та Телеграм

Маєш, що додати? Додай!

    Хочеш закинути нам тему? Закинь!

      Новини

      “Я ще не готова побачити цю братню могилу під тим, що було моїм будинком”: історія мешканок Ізюма, які вибралися з пекла

      “24 лютого, коли почали стріляти, ми були у Харкові. Вранці почалися вибухи, потім нам сказали, що на роботу не потрібно йти до окремого розпорядження. Ми вагалися - їхати в Ізюм чи залишатися в Харкові. Потім вирішили поїхати в Ізюм. По-перше, там своя квартира. По-друге, там батьки наші. Ми думали, що там нас омине. Ця квартира в Ізюмі… Це була наша віддушина. Ми жили цією квартирою, в нас там такий чудовий краєвид, хотіли в ній на пенсії жити”, - розповідає Анна (на її прохання ми змінили ім’я). Жінка каже, що ввечері 24 лютого в Ізюмі було набагато тихіше, ніж у Харкові. Тож родина вирішила залишитися тут, а Анна навіть почала кликати до себе колег. Але на початку березня ситуація різко змінилася.

      Новини

      “На службі пропаганди”: як церковники з Харківщини допомагали окупантам

      На початку вересня Збройні сили України звільнили майже всю Харківську область, частина якої півроку перебувала під російською окупацією. З моменту звільнення пройшло декілька тижнів, але досі чи не кожен день українці дізнаються про нові подробиці звірств окупантів. Окремі населені пункти Харківщини зараз знищені майже повністю. Серед них і Ізюм, де після деокупації було знайдено масові поховання вбитих росіянами цивільних. Ворог також "лишив в спадок" місту розбиті мости і будинки, де немає світла, газу і зв'язку. Росіяни старанно приховували злочини всі місяці окупації, прикриваючись пропагандистськими роликами про "визволителів" і створюючи ілюзію турботи про місцевих. 

      Новини

      Журналісти Стремоусова, прихильниця Шарія та учасник “Безсмертного полку”: хто з Енергодару підіграє пропагандистам, звинувачуючи ЗСУ в ударах по ЗАЕС

      Запорізька атомна електростанція, розташована в тимчасово окупованому Енергодарі, за півроку пережила дуже багато. Тут росіяни катували та вбивали працівників, розміщували свою техніку прямо в машинній залі, а ракетні комплекси - на території. Але найстрашнішим є той факт, що окупанти перетворили станцію на центр ядерного шантажу чи не усього світу, регулярно б’ючи по АЕС і звинувачуючи при цьому ЗСУ.