“Все, що вклали, все, що напрацювали, все, до чого прагнули – все вбили”: окупанти на Київщині знущалися над тваринами та погрожували тим, хто міг їх врятувати

Масштаб звірств окупантів на Київщині не залишив байдужими Європу та світ. Вбиті та закатовані мирні мешканці, зруйновані будинки та інфраструктура, розграбовані магазини та склади продовольств. 

21 квітня, під час виступу в ефірі телемарафону начальник поліції Київщини Андрій Нєбитов повідомив, що правоохоронці виявили вже більше 1045 тіл мирних мешканців у населених пунктах Київщини, що були звільнені від російських окупантів. Нєбитов зазначив, що в області працює близько 300 слідчо-оперативних груп, але остаточну кількість загиблих на Київщині досі не встановлено. Не всі ще люди повернулися додому. Крім того, тіла загиблих та закатованих людей досі продовжують виявляти в погребах, підвалах та колодязях, оскільки окупанти не давали ховати вбитих. Також знаходять місця масових поховань, про які не було відомо.

Наша історія дещо відрізняється від інших, але вона не менше за інші показує, з яким ворогом бореться Україна і те, що воєнні злочини для росіян – це вже традиція у цій війні. А головне, що ворог не просто прийшов захопити нашу землю, але й вбити нас та наше майбутнє.

“Коли 2 квітня ми по зеленому коридору заїжджали в Бучу, мені закривали очі. Просто, щоб я не бачила”, – згадує Віліна Белькович.

На конюшні у Бучі (кінно-спортивний клуб “Буча”) дівчина доглядала за кількома тваринами. Вже в перші дні повномасштабного наступу росії на Україну головна мета її та інших працівників була врятувати коней.  

Історія, яку розказують журналістам Віліна Белькович та Софія Долгова, просто не вкладається в голові. Окупанти блокували доступ до тварин, погрожували тим, хто хотів їм допомогти, пограбували та розбили цивільне майно. Частина коней втекли, а ті, хто не втік – загинули.

Першою до конюшні намагалась зайти Софія Долгова з чоловіком. Але російські військові не тільки не допустили їх, але й погрожували розстрілом. Софія і її чоловік Євгеній живуть у Ворзелі і початок повномасштабної війни зустріли там:

“27-го лютого, коли окупанти вже зайшли в Гостомель, їх ще не було ніде – не було ні у Ворзелі, ні у Ірпені, ні в Бучі. Вони намагалися висадлитися в районі аеродрому Гостомель. Ми зібрали їжу у валізу, я і мій чоловік. Я взяла рожеву валізу, надягла рожеву шапочку і ми пішли через наші блокпости. Ми пішли на конюшню. Коли ми підійшли до Варшавської траси нас попередили на наших блокпостах, що там вже стоять росіяни і шо краще туди не ходити. Але ми все таки пішли, бо ми знали, що на конюшні наші коні та конюхи залишилися. І ось ми перешли гостомельську трасу і вийшли на поле, що веде до нашої конюшні. І в цей час чоловік мені сказав, не дивись по сторонам. Я обернулася і побачила, що з обох боків на нас були націлені снайперські гвинтівки російських солдатів. Ми пройшли ще трохи вперед і почули, як нам кричать: “Стояти, лежати, не рухатись”, – згадує жінка.

Побачивши націлену на них зброю Софія з Євгенієм підняли руки та почали голосно кричати, що вони мирні мешканці, що зброї у них немає, що у валізі їжа. До них підійшло двоє солдатів і під прицилом змусили стати на коліна, перевірили їхні речі:

“Сказали: “Ну, пішли!”. Я дуже зраділа, бо думала, що нас пустять на конюшню і ми побачимо наших конюхів, наших коней”.

Натомість подружжя привели до лісопосадки, де вже стояв російський танк:

“З танку зліз величезний військовий… Він підійшов до нас і таким басом впевненим сказав: “Мене звати Артем, це моя територія, у вас є три хвилини покинути мою територію”. А кажу: “Атрем, у нас там коні, у нас там конюхи”. Він каже: “Немає там більше ваших конюхів”. Я: “Як немає?”. Він: “Ні! Дві хвилини 40 секунд, дві хвилини 35 секунд”.

До пари підійшов російський військовий, який власне і привів їх до танку, і порадив швидше піти, бо в іншому випадку їх розстріляють.

Софія згадує, що лише за кілька днів дізналися, що конюхи живі. Було ще кілька спроб потрапити і врятувати тварин, але усі вони були марними. 

Працівників конюшні залякували і погрожували – їх змусили не просто піти геть, а повзти, під загрозою розстрілів без попередження.

Після першого заходу окупантів на Київщину у лютому, росіяни на кілька днів пішли, тому в працівників була змога потрапити до коней: “2 дні конюхи могли їх годувати і поїти. А потім на конюшню знову зайшли вже зовсім інші росіяни і ось з ними вже було ніяк не домовитися”, – розказує Віліна. – “Почалися жорсткі бої. Неможливо було навіть перейти “варшавку” (Варшавська траса – від авт.). Бо всі, хто намагався, одразу стріляли. І ми тиждень не знали, що з конями. Бо коні – вони без їжі можуть хоч тиждень протриматися, але без води максимум 5 днів”.

За півтора тижня почали з’являтися повідомлення від місцевих, які бачили тварин: “Почали з’являтися фото і ми змогли впізнати своїх коней. Таким чином ми зрозуміли, що, слава Богу, хоч когось вони випустили”. 

Відтоді почався інший етап порятунку тварин – пошуки: “І знайшли, знайшли правда не усіх, на жаль”.

Коні, які вирвались, почали ховатися у лісах, час від часу підходячи до місцевих. До порятунку тварин долучилися небайдужі. Конюх, що весь час лишався на окупованій території, почав шукати коней. Всіх, кого знаходив, забирав та приводив до двору однієї місцевої родини, які дозволили тимчасово розміститися у них. 

Перша зустріч Віліни з врятованими конями відбулася вже після звільнення Київщини.

В той же час до самої конюшні дістались Софія з чоловіком. 

“Перше, що ми побачили, коли зайшли на конюшню – це матраци у крові, крапельниці, видовище звісно жахливе. Розгромили вони усе, звичайно, як і усюди. Варвари”, – описує побачене Софія.

В їхній конюшні окупанти, ймовірно, облаштували собі госпіталь. Приміщення зруйноване та розграбоване. Але, це ще не найгірше, про що стало відомо після звільнення Київщини від окупантів. 

“Поруч з нами теж була конюшня, ну як, вона в Гостомелі була. Там взагалі жахлива історія була. Там конюшня складалася з двох частин, одна була зверху, інша трохи нижче. Там теж жили орки. Причому вони сказали господарці конюшні, що: “Ми будемо тут жити, але за умови, що ви нікому не скажете, ми будемо їх годувати та поїти”. В результаті вони спалили верхню конюшню разом з живими конями. З нижньої когось ще випустили, когось знайшли, когось ще не можуть знайти. І когось вже знайшли мертвим”. Причому за дуже дивних причин. Їх знаходили за кілька кілометрів мертвими, в страшному і незрозумілому стані”.

Власниці цієї конюшні боляче про це згадувати і говорити. За її словами, до окупації на конюшні, що згоріла, було 32 коней. 13 коней згоріли заживо. Трьох знайшли мертвими. Трьох ще шукають. Можливо йдеться про умисним підпал, а можливо про влучання снаряду у будівлю, наразі обставити не встановлені.

На конюшні, де працювала Віліна теж було 32 коней. Про смерть першої з тварин вони здогадалися майже одразу. Це був хворий кінь, який без допомоги людини – йому потрібні були перев’язки (проблеми з ногами), міг протриматися день-два. Ще четверо тварин, які загинули – були абсолютно здоровими (один кінь загинув пізніше). Причому двоє з них – зовсім ще маленькими і мали великі спортивні перспективи у майбутньому.

“Одного коня ми дуже довго чекали, довго за ним “полювали” так би мовити, довго його ростили. Він син легендарного коня і чемпіона Тотіласа. Тобто кінь – легенда був. Йому цього року було 4 роки, тільки розвиватися, тільки виступати. Все, що вклали, все, що напрацювали, все, до чого прагнули, все вбили. Причому у прямому сенсі цього слова, – ледь стримуючи сльози говорить Віліна. – І був ще один малюк, йому тільки 2 роки було цього року. Він онук теж достатньо відомого коня Сандро Хіта, його теж… Короче, незрозуміло за що. Але їх знайшли усіх поруч з конюшнею, чи то контузило, чи то, я так досі і не знаю, тому що я не хочу бачити їх, я не можу їх перевертати, дивитися, розбиратися, викликати лікарів, це треба вскривати”.

Завдяки підтримці людей, тих коней, яких вирвалися з полону росіян, вдалося перевести на іншу конюшню під Києвом. Наразі вони відходять від шоку, від’їдаються, проходять реабілітацію та лікування.

“Морда вся пошкрябана, тут теж явно з кісткою щось буде не хороше, можливо уламки кістки будуть випадати. Тут вже заживає. Вони вже трохи повід’їдалися”, – показує травми на рижому коні Віліна. Кінь сумлінно терпить усі процедури та відходить від пережитого.

“Спочатку їм треба набрати вагу і потрохи вводити фізичне навантаження. Ось цей вже тренується, але поступово”.

До речі, конюшню погромили та пограбували. Зокрема, з конюшні зникли дорогі седла, причому ті, що коштують дешевше – лишилися. Але Віліна запевняє, продати їх викрадачам не вдасться, адже вони всі промарковані і мають відповідні документи.

Ми запитали у Віліни, коли тварини зможуть повернутися до звичайного життя і до перемог на змаганнях. Дівчина каже: “Реабілітація ще займе десь місяць, півтора. А змагання будуть вже тоді, коли ми повернемося у мирний час і коли Україна переможе”.

Важливо, що до допомоги тваринам долучилися не тільки українські активісти, але й міжнародна спільнота, яких вразили звірства та воєнні злочини  російських військових щодо мирного населення, об’єктів цивільної інфраструктури та тварин. 

Bihus.Info

“Everything we had invested, everything we had accumulated, everything we were striving for, everything was killed”: invaders in the Kyiv Oblast tortured animals and threatened those who could save them

The scale of Russian atrocities in the Kyiv Oblast left Europe and the world deeply affected. Civilians have been killed and tortured, homes and infrastructure destroyed, stores and food warehouses looted.

On April 21, during an appearance on the national TV marathon, the head of the Kyiv Oblast police Andriy Niebytov reported that law enforcers had already found more than 1,045 bodies of civilians in the Kyiv Oblast settlements liberated from Russian occupiers. Niebytov noted that about 300 investigative teams were working in the region, but the final number of victims in the Kyiv Oblasst had not yet been established. Not all people have returned home yet. In addition, the bodies of dead and tortured people are still being found in cellars, basements and wells, because the invaders did not allow burying the dead. Mass grave sites are also being found which were previously unknown.

Our story is somewhat different from others, but it is no less indicative of the kind of enemy Ukraine is fighting and that war crimes for Russians have become a tradition in this war. Most importantly, the enemy has not just come to seize our land, but to kill us and our future.

“When we drove down the green corridor to Bucha on April 2, they closed my eyes. Just so I wouldn’t see,” recalls Vilina Belkovych.

At Bucha stables (Bucha Equestrian Sports Club), the young woman used to look after several animals. Already in the first days of Russia’s full-scale invasion of Ukraine, her and the other workers’ main goal was to save the horses.

The story that Vilina Belkovych and Sofiya Dolgova told reporters is simply beyond comprehension. The invaders blocked access to the animals, threatened those who wanted to help them, looted and smashed civilian property. Some of the horses escaped, and the ones that didn’t escape died.

Sofiya Dolhova and her husband were the first to attempt to enter the stables. But the Russian soldiers not only prevented them from entering, but also threatened to shoot them. Sofiya and her husband Yevhen live in Vorzel and faced the start of the full-scale war there:

“On February 27, when the invaders had already entered Hostomel, they still weren’t anywhere – not in Vorzel, not in Irpin, not in Bucha. They were trying to drop near the Hostomel airfield. We packed food in a suitcase, me and my husband. I took a pink suitcase, put on a pink hat, and we went through our checkpoints. We went to the stables. When we got to the Varshavskyi highway, we were warned at our checkpoints that the Russians were already there and that it was better to avoid going there. But we went anyway, because we knew that our horses and grooms remained at the stables. And so we crossed the Hostomel highway and came to the field leading to our stable. At that moment, my husband told me not to look around. I turned around and saw that there were Russian soldiers’ sniper rifles aimed at us on either side. We walked a little farther forward and heard them shouting at us, “Freeze, on the ground, don’t move,” the woman recalled.

Seeing the weapons aimed at them, Sofiya and Yevhen raised their hands and began shouting loudly that they were civilians, that they had no weapons, that there was food in the suitcase. Two soldiers came up to them and forced them to kneel down and checked their belongings:

“They said, “Well, move!” I was very happy, because I thought they would let us into the stables and we would see our grooms, our horses.”

However, the spouses were led to a wooded area where a Russian tank was already stationed:

“A huge military man got off the tank… He came up to us and said in such a confident deep voice: “My name is Artem, this is my territory, you have three minutes to leave my territory”. And I said, “Yes, we have horses there, we have grooms there.” He says, “Your grooms are no more.” I said, “What do you mean, no more?” He answered: “No more! Two minutes and 40 seconds, two minutes and 35 seconds.

A Russian soldier, the one who led them to the tank, approached the couple and advised them to leave quickly, because otherwise they would be shot.

Sofiya recalls that it was not until several days later that they learned the grooms were alive. There were several more attempts to get in and save the animals, but they were all in vain.

The stable workers were intimidated and threatened, they were forced not just to leave, but to crawl away, under threat of being shot without warning.

After the first advance of the invaders into the Kyiv Oblast in February, the Russians left for a few days, so the stable employees had the opportunity to get to the horses: “For 2 days the stable workers could feed and water them. Then, quite different Russians came back to the stables and there was no negotiating with them,” Vilina says. “Tough battles began. It was impossible even to cross the “Varshavka” (Varshavskyi highway – author). Because everyone who tried were immediately shot at. For a week, we didn’t know what happened to the horses. Because the horses can last at least a week without food, but only five days without water.”

After a week and a half, reports began to appear from local people who had seen animals: “The photos began to appear and we were able to recognize our horses. This way, we realized that, thank God, they had released at least someone.”

That was when the next stage of the rescue operation began – the search: “And we found them, but, unfortunately, not all of them.”

The escaped horses went to hide in the woods, occasionally approaching the locals. Concerned citizens joined in the rescue of the animals. A groom, who had remained in occupied territory the whole time, began to look for horses. All those he found were brought to the courtyard of a local family who gave them temporary shelter.

Vilina’s first meeting with the rescued horses took place after the liberation of the Kyiv Oblast.

In the meantime, Sofiya and her husband managed to reach the stables.

“The first thing we saw when we entered the stables were mattresses covered in blood, IVs, a terrible sight, of course. They trashed everything, of course, just like everywhere else. Barbarians,” Sofiya describes what she saw.

The invaders must have set up a hospital in their stable. The place was ruined and pillaged. But this is not the worst of what has been revealed after the liberation of the Kyiv Oblast from the invaders.

“Next to us there was also a stable, well, it was in Hostomel. It was a terrible story there. The stable there consisted of two parts, one was above, the other slightly below. The orcs lived there too. And they told the owner of the stable that: “We will live here, but on the condition that you tell no one, we will feed and water them.” As a result, they burned the upper stable along with the horses who were still alive. Some were still released from the lower one, some were found, some haven’t been found yet. And some have already been found dead in very strange circumstances. They were found several kilometers away, dead, in a terrible and incomprehensible condition.”

It pains the owner of this stable to remember and describe about it. According to her, there were 32 horses in the burnt stables before the occupation. Thirteen horses were burned alive. Three were found dead. Three are still at large. Maybe it was a deliberate arson, or maybe a shell hit the building, it has not been established yet.

There were also 32 horses in the stable where Vilina worked. They guessed about the death of the first of the animals almost immediately. It was a sick horse, which couldn’t survive more than a day or two without human assistance: it needed bandages (due to leg problems). The other four who died were perfectly healthy (one horse died later). And two of them were very young and had great athletic prospects for the future.

“We have been waiting for one horse for a long time, we “hunted” for him so to speak, we raised him for a long time. He is a son of a legendary horse and champion Totilas. That horse was legendary. He became 4 years old this year, he was just developing, just beginning to take part in shows. Everything we had invested, everything we had accumulated, everything we were striving for, everything was killed. In the most literal sense of the word,” Vilina says, barely holding back tears. “And there was one more foal, he was only 2 years old this year. He is a grandson of a quite famous horse Sandro Hit, he was also… It’s unclear why [he was killed]. But they were all found near the stables, whether they were concussed or, I still don’t know, because I don’t want to see them, I can’t turn them over, look, sort them out, call doctors, it requires an autopsy.”

Thanks to the support of the locals, the horses that escaped Russian captivity were able to be moved to another stable near Kyiv. For now, they are recovering from the shock, eating, and undergoing rehabilitation and treatment.

“The muzzle is all scratched, there will obviously something wrong with the bone, maybe some pieces of the bone may fall out. Here, it’s already healing. They’ve already been eating a little bit,” Vilina shows the injuries on the chestnut horse. The horse dutifully endures all the procedures and gradually recovers from the experience.

“First they need to gain some weight, and then, we will introduce some physical activity, little by little. This one is already being trained, but gradually.”

By the way, the stable was ransacked and pillaged. Most notably, expensive saddles have disappeared from the stable, while the cheaper ones remained. But Vilina assures us that the thieves will not be able to sell them, because they are all marked and have the appropriate documents.

We asked Vilina when the animals will be able to return to a normal life and start winning at competitions. The woman says: “Rehabilitation will take about a month and a half. And there will be competitions when we will return to a time of peace and when Ukraine wins”.

It is significant that it is not only Ukrainian activists who have joined in helping the animals, but also the international community, which has been stunned by the atrocities and war crimes of the Russian military against civilians, civilian infrastructure, and animals.

Bihus.Info