Важливо
Новини

”Солдати забрали його і викинули на кладовищі”: історія жінки, яка через окупацію втратила чоловіка і дім

FacebookTwitterTelegram

“Було дуже страшно. Летіло всюди. Я сиділа вдома і дім “підскакував”… Мій чоловік сказав “я не дуже довго” і пішов. На ранок його знайшли вбитим”. 

Вікторія Хассай довго не вірила, що це все відбувається насправді і до останнього вірила, що трапилася якась помилка. Але вже на наступний день їй, під ударами “Градів”, довелося ховати тіло чоловіка в саморобній труні, а далі, залишивши свій дім, рятуватися від окупації.

Вікторія і Михайло жили в Розівці, що на Запоріжчині. До повномасштабного вторгнення пара розвивала власний бізнес, займаючись перевезеннями, а вільний час проводила з дітьми та онукою. У березні щасливе життя різко закінчилося. Розівка, як і більша частина Запорізької області, опинилася в тимчасовій російській окупації. 

“Заходили нахабно”

2 березня окупанти, за даними Запорізької ОВА, підірвали в Розівці склад боєприпасів. Тоді було поранено три людини. 

“Почалося все з обіду, були обстріли. “Градами” били по Розівці. Було дуже страшно, летіло всюди. У сусідів через один дім “відірвало” половину будинку. Нівечило дахи. Поряд з моєю вулицею порозбивало будинки, у городах людей були вирви. Я все чула. Я сиділа вдома і дім “підскакував” у прямому сенсі. Потім закінчилася “бомбьожка”, всі перелякані повиходили на вулицю. Окупанти захопили Розівку. Було 3 березня” – згадує жінка.

Місцеві кажуть, що заходили окупанти нахабно та впевнено. Вікторія Хассай же додає – з перших днів вони почали робити страшні речі. Так, наприклад, у місцевій лікарні окупанти розстріляли українських військових, яких сюди доправили з Донецької області:

У лікарні громади до 3 числа був госпіталь, там були солдати з Волновахи. Тих, хто там залишився на момент захоплення Розівки –  всіх розстріляли. Просто убивали солдат, які були в госпіталі”.

Стало зрозуміло, що з окупації потрібно вибиратися. Але, залишаючи Розівку, жінці довелося покинути також і будинок, і бізнес, взявши з собою лише одну сумку, в яку склала речі загиблого чоловіка – на памʼять. День, коли бачила його востаннє, Вікторія запам’ятала дуже добре.

Михайло Іванович вийшов з дому в обід. Чоловік переживав за собак, яких вже довго не годував, але обіцяв повернутися якнайшвидше. 

Михайло пішов з дому годувати собак і сказав: “Я погодую собачок, я не дуже довго” – пригадує жінка. 

Але додому він так і не повернувся: 

“Я не знала де він, думала може автобусом кудись поїхав, когось повіз. Його не було ніч, а на ранок я дізналася, що його знайшли на порозі нашого гаража. Він був вбитий”.

Джерело: Вікторія Хассай

Гаражі, де стояли потрібні для бізнесу автобуси, знаходилися на іншому боці селища. Дізнавшись про те, що трапилося, Вікторія просила знайомих відвезти її туди, але ті відмовляли, казали сидіти вдома. Врешті, жінці таки вдалося добратися до гаражів із зятем:

“Ми під’їхали до блокпоста, попросилися проїхати до гаражів. Я ще не вірила, що мого чоловіка немає в живих, що він убитий. Вони нас пропустили (військові на блокпосту – ред). Тоді, 4 березня, я вперше побачила тих, хто нас захопив. Переважно, це були ДНРівці. Обличчя я не запам’ятала, але уважно розгледіла їх форму”.

Наступне, що побачила Вікторія – “швидка” на перехресті і тіло чоловіка.

“Ми доїхали до гаража, і я бачу, що мій Міша лежить мертвий. Швидка поїхала, не захотіли брати тіло. І от стою я і мертвий мій Хассай лежить, і що хочеш то й роби” – пригадує жінка.

На тілі Михайла було вогнепальне поранення, а на голові – слід від удару. Сумнівів в тому, що чоловіка вбили – не лишалося. Але Вікторії довелося йти до тих, хто найімовірніше це вбивство і скоїв – домовлятися про те, щоб забрати і поховати тіло треба було з окупантами, які чергували на блокпосту.

“Солдати забрали його і викинули на кладовищі, на землю. Я не знала що робити далі, але прийшли водії, які раніше працювали у нас. Почали копати яму, а в цей час почалися знов обстріли. Ми стояли на кладовищі під “Градами”, все скінчилось – ми знов копати. Навіть труну ніде було взяти, хлопці збили піддони дерев’яні, поклали мого Мішу, накрили покривалом і так ми його поховали”, – згадує жінка, – “Я себе дуже довго картала за те, що не було можливості забрати його додому, знайти труну. Але я також бачила тіла, які валялися просто так. І тоді я вирішила, що хай хоч так буде похований, ніж в братській могилі”.

65-річний Михайло Хассай не був військовим, не мав навіть зброї. Вікторія каже – чоловік дуже любив свою родину і місце, де вони всі жили. 

Джерело: Вікторія Хассай

Жінці вдалося виїхати і нині вона перебуває за межами України. В безпеці і її син, невістка та онук, які чекають на поповнення родини. Майбутню дитину вони вирішили назвати теж Михайлом.

“Вперше плачу не від горя” – каже Вікторія.

Вероніка Хорольська

Цей матеріал було створено Bihus.Info у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст статті є виключною відповідальністю Bihus.Info і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу. 

 

Село Велика дорога Чернігівської області, що фактично розташоване вздовж автотраси, одразу після початку повномасштабного наступу росії на Україну стало транзитним пунктом для окупантів. Життя тут завжди рухалося разом з потоком машин, однак 25-го лютого цей рух на військовий лад перекроїли колони російської військової техніки. 

Будь як СБУ! Слідкуй за нами :)

Підписуйся на нашу розсилку. Лише найлютіше. Лише раз на тиждень!

І не забудь підписатись на наш YouTube та Телеграм

Маєш, що додати? Додай!

    Хочеш закинути нам тему? Закинь!

      Новини

      «Пекло у раю»: Як окупанти знищували Кінбурнську косу, вбиваючи природу і тероризуючи місцевих

      Одне з найулюбленіших місць українських тревел-блогерів, фанатів «дикого відпочинку» і бердвотчерів зараз більше схоже на локацію для зйомок постапокаліптичного фільму, ніж на туристичну принаду. Кінбурнська коса або ж “українські Мальдіви”, як називали це місце раніше, з самого початку російського вторгнення стала для окупантів плацдармом для артилерійських атак півдня Миколаївщини. 

      Новини

      “Місто під час окупації повернулося у середньовіччя”: історія працівниці онкодиспансеру, яка п’ять місяців прожила у захопленому Херсоні

      Черги за продуктами та готівкою, “віджим” бізнесу, схиляння до “співпраці” і постійний пошук проукраїнсько налаштованих громадян. Все це — “атрибути” восьми місяців окупації Херсону — першого і єдиного з 24 лютого обласного центру, який вдалося захопити росіянам. Олені Грушці, працівниці місцевого онкодиспансеру, вдалося протриматися в окупованому місті майже п’ять місяців. Нині жінка мешкає в Одесі, каже, що “клімат тут схожий на херсонський, та й близько до дому”, і чекає на можливість повернутися у вже звільнене Збройними силами, але ще дуже вразливе місто.

      Новини

      Оточення керівника ОП проігнорувало запитання про те, як потрапило в наглядову раду “Укрнафти”

      Після примусового відчуження акцій п’яти підприємств в управління Міноборони, в наглядовій раді щонайменше одного з них — ПАТ “Укрнафта” — з’явились представники команди керівника ОП Андрія Єрмака. Редакція Bihus.Info запитала їх, як відбулися ці призначення.