Шматки людей та тіла, порізані на слайси: Історія фельдшерки, що працює під обстрілами у Харкові

Харків – місто, яке від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну щодня потерпає від обстрілів. Понад півроку росіяни безупинно вбивають мирних мешканців, знищують будинки, університети, ринки, зоопарк та руйнують інфраструктуру міста. Але місто і люди у ньому продовжують жити. 

Студентка шостого курсу медичного університету працює у швидкій та з перших днів повномасштабного вторгнення росії виїжджає рятувати людей, яких намагається вбити російська армія, хаотично обстрілюючи Харків. За словами дівчини, за майже сім місяців роботи вона жодного разу не виїжджала на військові об’єкти. Щораз під вогнем опинялися мирні мешканці та цивільні об’єкти: медичні заклади, зупинки громадського транспорту чи навчальні заклади.

21-річна фельдшерка поділилася з нами своєю історією, де зафіксовано численні воєнні злочини росіян в Україні, свідком яких вона була. Дівчина просить не називати її імені, бо не вважає себе особливою, адже її історія відображає роботу усіх медичних працівників, і не тільки Харкова.

Найстрашніше — діставати дітей

“Коли ми виїжджали вперше, саме початок війни, ми виїжджали на добові зміни. Перше, що у нас було, це приліт у дев’ятиповерхівку. Там було пряме потрапляння на сьомий поверх, де жили три брати. Одного брата повністю розірвало. Ми його витягали по шматочках. І у нього були два маленькі братики, які це бачили”.

Дівчина каже, ту квартиру було повністю зруйновано. Молодші діти вижили, бо під час повітряної тривоги дивилася мультики у ванній. І додає, окрім страху за людські життя, складно було, адже ніхто не знав, що робити: бронежилетів та касок не було, поки не придбали їх самостійно, на прильоти їздили в автівці, в якій кисень міг вибухнути від маленького осколка. 

До повномасштабного вторгнення фельдшерка працювала на швидкій лише вісім місяців. Тоді вона не була готова до мінно-вибухових травм, не вміла накладати турнікети з потрібною оперативністю. Але навчитися довелося швидко. 

Дівчина пояснює, що найстрашніше працювати з дітьми, бо їм складно надати навіть елементарну першу допомогу:

“Був випадок, коли діставали дитину з квартири. Їй три рочки, у неї відкрита черепно-мозкова травма голови. Батьки спали у своїй кімнаті, з ними нічого, а в кімнату дитини влетів осколок один. Відвезли тоді ту дитину до лікарні, вона там пожила дві години і померла”.

Харків регулярно обстрілювали касетами

Були дні, коли бувало по п’ять викликів на прильоти. Фельдшерка наголошує: російська армія регулярно обстрілювала Харків забороненими касетними боєприпасами та гатила із “Градів”:

“Ми ще були на прильоті на Академіка Павлова.Там просто пустили кастети по житловому будинку біля школи. Померли два чоловіки і їх просто як дисками порізало. Слайсами були розкладені по траві”. 

Під один з таких касетних обстрілів дівчина потрапила разом із колегами, коли їхала допомагати бригаді на прильот, де було багато загиблих:

“Ми швидко приїжджаємо, бо боїмося повторного обстрілу, і він почався якраз. Я бачу, що там людина без ноги лежить, я бачу осколок в шиї, артеріальна кровотеча. І я чую, що летять касети. Там були поліцейські, вони мені кажуть: “Ти що божевільна? Ховайся”. Я пам’ятаю, що я хотіла бігти до тієї жінки, у якої артеріальна кровотеча і просто давити на шию, бо вона помре. Але мене завалив поліцейський, тоді на нас впало три касети і вибухнули. Я вже з життям просто прощалася”.

Обстріл ринку “Барабашово в Харкові”

За її словами, ще один виклик – це приїжджати на прильоти першими: 

“Людей багато, всі кричать, а тобі треба проводити сортування. Це дуже страшно приїжджати першими на такі випадки. Ти не знаєш до кого бігти. Ти підходиш до людини, мертва вона чи ні. І я дуже часто після своєї зміни переживаю за те, що чи була дійсно мертва та людина. Дуже переживаєш, що залишиш живу людину помирати”.

Зараз крім виїздів на прильоти, фельдшерка чергує у сірих зонах, де часто потрапляє під обстріли. Після оголошення Україною контрнаступу поранених військовослужбовців стало значно більше: 

“Я була на цьому чергуванні на окружній. Вчора ми вивезли 60 військових поранених. Ми дві години були під обстрілами на блокпості, сиділи в бліндажах і чекали. У нас був дуже важкий пацієнт. У нього було осколкове поранення обличчя, майже не було лицьового черепа, повна ампутація правої верхньої кінцівки та багато осколкових поранень”.

І наостанок додає, що люди починають звикати до війни і починають про неї забувати.

“У мене була така депресія. Вона і зараз є. Мені не хочеться нічого. Я люблю свою роботу і дуже радію, коли в мене на зміні є випадок, коли ти дійсно даєш життя людини. Зараз мене нічого не мотивує, бо мої батьки в окупації в Запорізькій області. Виходити на вулицю мені не хочеться, бо я бачу, як радіють люди. Вони не бачать того, що бачать медичні працівники. Люди не розуміють, що в країні війна. Тому на психіку це все ж мені подіяло. Якщо я покину роботу, то у мене буде депресія”, — ділиться дівчина.

Діана Зубар

Цей матеріал було створено Bihus.Info у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст статті є виключною відповідальністю Bihus.Info і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.