“П’яна солдатня ходила купою на неї дивитися”: історія вчительки з Балаклії, чия родина пройшла крізь окупацію і тюрму

“23 лютого у нас був захід для 6-го класу “Україна – це моя Батьківщина”, проводили патріотичні уроки. Після цього я пішла додому готуватися до занять на наступний день. А вранці прокинулися від сирени”, – пригадує початок повномасштабного вторгнення Вікторія Щербак, вчителька з Балаклії. Разом з іншими населеними пунктами Харківщини, українські збройні сили звільнили її від ворога на початку вересня. Нині тут працюють правоохоронці, ледь не щодня знаходячи свідчення масових злочинів росіян, вчинених за півроку окупації. Вже відомо і про сотні загиблих з ознаками знущань та насильницької смерті, і про існування спеціально облаштованих катівень, де людей утримували в жахливих умовах.

Про перебування в одному з таких місць з Вікторією Щербак ми поговорили ще на початку серпня, але не могли опублікувати розмову одразу з міркувань безпеки – чоловік Вікторії залишався у тоді ще окупованій Балаклії. 7 вересня жінка надіслала нам повідомлення з текстом: “Наше місто звільнили, я плачу від радості! Можете друкувати матеріал”.

“Вони заходили просто так, били, забирали речі”

Вікторія вчителює вже більше 30 років. Працює у місцевому ліцеї №4, де викладає російську, англійську і французьку, співає у будинку культури і, разом з чоловіком, виховує 16-річну доньку. 

Передчуваючи війну, Щербак спакувала валізу ще до початку вторгнення, але виїхати вдалося тільки в липні. Родині довелося пройти через довгі місяці окупації, постійні обстріли і тримання у в’язниці. 

Вікторія Щербак з донькою 

“26 лютого дві авіабомби скинули на військову базу, що в Балаклії. Наша школа, яка розміщена поряд, дуже постраждала. Було холодно і ми з тими, хто зміг приїхати, намагалися щось там врятувати, закрити плівкою вікна, щоб не розмерзлися труби. Ми сподівалися, що скоро все припиниться. Але 2 березня Балаклію окупували росіяни” – пригадує жінка.

У місті зник зв’язок, тут не працювали комунікації. Аби не замерзнути, Вікторія з сім’єю переїхали з квартири на дачу. Жінка каже, що тоді днями сиділи у підвалах, адже навколо стояв неймовірний гуркіт від постійних обстрілів. Лише згодом вона з’ясувала, що обстріли вели самі ж росіяни, які розмістили свої позиції навколо населеного пункту.

В місто виходити було небезпечно, тут окупанти скрізь розставили блокпости і почали всіх перевіряти. 

“Почався терор, вони грабували квартири, а те, що лишилося, просто трощили. Людей масово забирали. Тюрми були переповнені, тому їх розміщували в інших приміщеннях, переобладнаних під місця ув’язнення”, – розповідає жінка.

З її вулиці окупанти забрали кількох людей, деякі з них так і не зрозуміли за що саме. Місцевих просто тримали в ув’язненні і били, часто не озвучуючи якихось звинувачень – конвеєр чисток був наскільки масштабний, що в окупантів, схоже, навіть не вистачало часу займатися кожним окремим випадком. 

Бувало, що людей і просто виселяли з їхніх осель.

“Приходили військові й казали, що їм потрібні їхні речі чи будинок. Одна місцева родина жила у підвалі школи, бо їх вигнали з дому. Вони заходили просто так, били, забирали речі й телефони. Наприклад, закидали, що хтось вмикав світло і через те навели ЗСУ. Хоча насправді ніхто нічого не вмикав, всі знали, коли триває комендантська година”, – розповідає Вікторія.

До травня у Балаклію ще доїжджала гуманітарна допомога з підконтрольної Україні території, але потім росіяни закрили місто. Більшість магазинів розграбували, не працювали банкомати й аптеки. Проблема забезпечення ліками постала дуже гостро. Люди намагалися замовити препарати, зв’язуючись зі співвітчизниками з інших міст. Чоловік Вікторії був одним з тих, хто допомагав возити медикаменти, забираючи їх у волонтерів від блокпоста і розвозячи тим, хто їх потребував. Втім, це тривало недовго – затримання почастішали і родина Вікторії опинилась в ув’язненні.

“Не подобається мені ваша сімейка”

“24 червня почалися ще масовіші арешти. Вони постійно ходили вулицею, всіх перевіряли. Я відчувала, що кільце звужується, через сарафанне радіо ми дізнавалися кого затримали. Того дня ми збирали речі, вирішили виїжджати. Чоловік виїхав у місто, ми не зачиняли двері. І тут я зрозуміла, що хтось зайшов. Це були п’ятеро військових у балаклавах, касках, повній амуніції” – пригадує Вікторія.Жінка каже, що найімовірніше її здали місцеві колаборанти, адже росіяни одразу назвали її за прізвищем, затребували телефон і паспорт.

“Напередодні я почистила телефон і кеш. Те саме наказала зробити доньці. Тому я спочатку була спокійна” – говорить Щербак.

Але росіяни знайшли у її телефоні переписку,  де йшлося про те, що вони проживають в окупації, а в гаджеті доньки знайшлася підписка на низку проукраїнських телеграм-каналів.

“Він став мене питати, чому ми кажемо, що живемо в окупації, адже вони нас звільняють, а ще – чому називаємо їх орками. Відповіла, що я їх так не називаю. А про себе подумала, що я їх інакше називаю, не говоритиму нецензурно. Питав також чому ми дивимося такі телеграм-канали. Я говорила, що ми читаємо наші, харківські канали, але ж також працює російське телебачення і, за бажання, хто хоче може їх переглядати. У нас свобода слова”, – пригадує розмову з окупантами Вікторія.

Коли додому повернувся чоловік, жінці з донькою наказали збиратися. “Не подобається мені ваша сімейка” – саме з таким формулюванням окупанти забирали родину.

“Я робила все на автоматі, в той момент була максимально мобілізована. Встигла взяти теплі речі, якусь їжу, свої ліки й засоби гігієни, які були дуже потрібні у тюрмі” – ділиться жінка.

Затриманих привозили або в місцеве відділення поліції, або в типографію, яка розташована навпроти. 

“Нам одягли мішки на голову і кудись повезли. Потім я зрозуміла, що це підвал типографії. В кожному боксі було по дві клітки, було дуже сиро і холодно. Люди перекрикувалися через стіни, називали прізвища, кликали родичів аби дізнатися чи є хтось із їхніх” – розповідає Вікторія.

Тут родину розділили: Вікторію з донькою відвели до ізолятора, що у відділенні поліції, а чоловік лишився в типографії.

У камері, що була призначена максимум для двох осіб, перебувало четверо. Окрім Вікторії з донькою, тут також тримали жінку з їхньої вулиці, у якої в телефоні знайшли смс з повідомленням “Все буде Україна” та мешканку Чкаловська, син якої служив у ЗСУ. Остання, пригадує Вікторія, розповідала, що на той момент вже була в тюрмі 12 діб, її били, застосовували електрошокер.

Умови утримання були жахливими. Спершу навіть не було їжі, води давали обмаль.

“У камері був туалет. Вентиляції ніякої. Тому сморід стояв такий, що, здавалося, повітря можна було різати. Було два дерев’яні тапчани, на яких ми по двоє могли якось сидіти” – розповідає Вікторія.

На другий день до камери привели ще одну затриману – 22-річну мешканку Балаклії.

“Це була моя учениця, її з хлопцем затримали в місті. Вона дуже боялася, аж трусилася. Я її намагалася заспокоїти, але вона мені зізналася, що передавала якісь дані ЗСУ. У перший день її розкололи. По-перше, був телефон, по-друге, її били кийками, електрошокерами, роздягали, засовували дуло пістолета до рота, і, схоже, не тільки. Знущалися протягом ночі, а вранці приносили як мішок і просто кидали на підлогу”, – переповідає жахливі спогади Вікторія.

Окупанти, за словами жінки, влаштовували моральний тиск на межі божевілля:

“В камері ще сиділа наша сусідка. Її не викликали на допит. Але слідчий, який там був, дуже полюбляв приходити вночі в камеру до жінок у самих плавках. Уявіть цей жах: ніч, заходить майже голий чоловік. Він її не чіпав, але вів якісь розмови на культурні теми”, – ділиться Вікторія.

Найбільше ж жінка переживала за доньку.

“Спати було неможливо. Уявіть, що ви жінка з дитиною, молоденькою дівчинкою, незайманою. І ця п’яна солдатня ходила купою на неї дивитися. У дверях був заслін, який вони відкривали, коли щось говорили, а інші в цей час прибігали й заглядалися на неї”, – пригадує Щербак.

“Я прожила з ним 35 років, але не впізнала його”

На третій день доньку Вікторії викликали на допит. Жінка обурювалася, що дитину не мають права допитувати без законного представника, але це не подіяло. Щербак лише встигла дати коротку настанову – нічого не розповідати й плакати. Можливо, це і спрацювало – дівчина повернулася неушкоджена, розповіла, що її записували на камеру. Потім прийшла черга Вікторії.

“Перед тим як йти на допит, я випила ліки, бо розуміла, що буде велике навантаження (жінка пережила інфаркт, має інвалідність, слабке серце – ред.) і помолилася. Вперше під час війни я почала молитися. Знала, що треба налаштуватися. Взагалі, я займаюся творчістю, співом. Налаштовувалася як перед концертом, знала, що зараз буде мій вихід, і, можливо, остання сцена. Я мала відповідати так, аби не зрадити Україні, своїм переконанням і щоб залишитися живою, щоб нас відпустили”, –  розповідає жінка.

У кімнаті для допитів на неї чекало двоє  – один щось фіксував у записнику та знімав процес на камеру, інший проводив опитування. Зі слів Вікторії, розмова будувалася на спробах викликати ностальгію за радянськими часами і схилити до співпраці.

“Перший, якого я назвала “пропагандист”, намагався мене переконати співпрацювати. Він знав, що я викладач російської. Говорив, що у нас російську заборонено викладати, а я відповідала, що російська в нашому регіоні входить до програми, викладається два рази на тиждень. Він зауважував, що я можу тут працювати. Я сформулювала відповідь так, що, можливо я б і хотіла, адже тут наші діти, але ви нас затримали, коли я вже збирала речі, щоб звідси їхати”, – пригадує Вікторія.

Коли тези першого окупанта про “братерство народів” на жінку не подіяли, до розмови підключився другий. Він закидав Вікторії, що вона їх не боїться і ставиться з презирством. Вона ж відповідала, що має рівний емоційний фон через прийняті сильнодіючі препарати, але при цьому дуже переживає.

“Він сказав, що добре, що я боюся, адже допит ще не починався. Сказав: “Ви знаєте, як ми допитуємо таких сильно розумних як ви? Хочете, я покажу відео, де ми таких дівчат, як Ваша донька гвалтуємо по декілька солдат за раз?”. Я відповіла, що не хочу, мені це не потрібно. А в мене вже побігли мурахи тілом, почала відчувати, що зараз зі мною щось буде”, – ділиться Вікторія.

Жінка втратила свідомість. Викликані медики заявили, що знають пацієнтку і що у неї складний випадок, тож потрібна госпіталізація. Так Вікторія опинилась в лікарні, куди, на щастя, привезли і її доньку. 

Після лікарні вони змогли повернутися додому, далі – намагалися з’ясувати долю чоловіка та батька, передати йому якісь речі та ліки. Він пробув у тюрмі ще два тижні. 

“В один день відкривається хвіртка, заходить якийсь стариган з темними колами під очима. Це був Сергій. Я прожила з ним 35 років, але я не впізнала його. Ми обійнялися і стояли так, плакали”, – розповідає Вікторія.

Чоловік розповів, що в камері їх було семеро, люди спали на підлозі, попри холод і сирість. Його не допитували і не пояснювали за що затримували взагалі. 

Історія з ув’язненням остаточно вирішила питання про необхідність виїжджати. Щоправда, в повному складі родина зробити це не змогла – окупанти не випускали чоловіків з Балаклії. 

“В мене й до цього була негативна думка про тоталітарний режим, у якому вони живуть. Але цим своїм арештом вони зробили ще гірше. Можливо, я б і лишилася там, чимось займалася б у городі, чекаючи на звільнення. Але вони лише прискорили моє рішення. Я розумію, що зробила правильно. І потрібно було їхати ще раніше, а не триматися за свої квіти, кішечку, будинок. На мені відповідальність, я маю виховувати доньку”, – фіналізує Щербак.

Вікторія з донькою нині у Львові. Після звільнення Балаклії вона нарешті зуміла нормально поговорити з чоловіком. Обговорювали, звісно ж, майбутню зустріч.

Анастасія Зубова

Автор цієї статті є учасником програми Interlink Academy Fellowship, що фінансується урядом Німеччини