Пропаганда війни та геноциду: як і за що російських представників влади та пропагандистів можуть притягнути до відповідальності

Зруйнувати всю інфраструктуру країни, знищити два мільйони українців, зробити так, щоб навіть такого поняття як Україна не існувало в майбутньому і, як вишенька на торті, закликати топити дітей. Це колективні побажання і російських народних обранців, і пропагандистів, які вони, не соромлячись, озвучують на мільйонну аудиторію. І так, це абсолютне божевілля публічних осіб країни-агресора можна було б ігнорувати, але… Але, як би дивно це не звучало, їх краще слухати і фіксувати. Бо заяви Мєдвєдєва, Кадирова, Соловйова або ж Красовського – це не лише потік ненависті, але й цілком конкретний злочин, за який вони мають і повинні бути покарані.

За які заяви російських медійників і посадовців їх теоретично можна притягнути до відповідальності? Якою ця відповідальність може бути, а головне – як саме їх покарати? Відповіді на ці питання ми і взялися шукати, аналізуючи як законодавство України, так і кейси Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

“Еволюція” пропаганди: від “демілітаризації” до геноциду

Шоу на російських телеканалах ніколи не демонстрували стриманості в питаннях, пов’язаних з Україною. З кожним роком риторика запрошених туди гостей ставала агресивнішою, а самі заяви – нахабнішими. Втім, відкритих закликів до геноциду до початку повномасштабного вторгнення все ж не було.

Коли російські війська вже стягувалися на кордони, а іноземні розвідки в один голос заявляли про наміри Владіміра Путіна щодо вторгнення в Україну, одна з найбільш рейтингових російських програм – “60 хвилин” – росію називала “сверхдержавой”, а про Україну згадувала доволі зневажливо, погрожуючи “принудить к миру”. Вже тоді російські медіа готували фундамент вторгнення, розповідаючи мільйонам росіян про “фашизм Зеленського, який схожий на Гітлера”, “наступ НАТО” тощо.

Попри це, офіційні особи рф до 24 лютого можливість вторгнення категорично заперечували. 

Втім, нині можна стверджувати, що ці люди навіть і не обманювали, адже 24 лютого Владімір Путін оголосив про проведення “спецоперації”, а не війни (використання слово “війна” взагалі під суворою забороною в росії, що вже багато про що свідчить), мета якої – “демілітаризація” і міфічна “денацифікація”, а не окупація чи знищення.

“Ніхто не каже про окупацію. Тут це слово недоречно”, – заявив тоді речник кремля Дмітрій Пєсков. 

Все просто – достатньо не називати речі своїми іменами і тоді власна, внутрішня аудиторія не сприйматиме брехню брехнею.

Втім, в той момент Владімір Путін, маніпулюючи і обманюючи, все ж намагався створити навколо цієї кампанії якусь видимість законності, навіть у власній і доволі збоченій інтерпритації. У своїй промові, наприклад, Путін активно посилався на Статут ООН, без жодних підстав звинувачуючи Україну у геноциді і якось намагався аргументувати ту саму “денацифікацію”. Представники ж російської влади при цьому заявляли, що основна мета росії – не окупація чи знесення влади в Україні, а “устранение военной угрозы в адрес россии”.

Тобто, на початку вторгнення, російська влада і російські медіа намагалися уникати тих тез і заяв, які, по-перше, розкривали б реальні наміри кремля, а по-друге – могли б бути використані проти них же самих відповідно до діючих міжнародних норм і принципів. Єдиним виключенням був очільник Чеченської республіки Рамзан Кадиров, який ще 4 березня заявив, що особисто готовий захопити Київ та Харків. 

Можна припустити, що росіяни дійсно вірили, що війна закінчиться швидко і переможно для них. Але чим довше та успішніше українці відбивалися, тим різкішими і божевільнішими ставали заяви росіян. Так, вже в першій половині березня, коли план окупантів щодо взяття Києва за лічені дні вже очевидно провалився, в ефірі відомого пропагандистського шоу “Соловьев Live” вперше пролунало слово “війна”. Коли ж за декілька днів Соловйова “наздогнали” європейські санкції і його нерухомість в Італії опинилася під арештом, пропагандиста понесло:

“Якщо ви вважаєте, що ми зупинимося в Україні – подумайте 300 разів. Нагадаю вам, що Україна – це лише проміжний етап у забезпеченні стратегічної безпеки російської федерації”, – заявив Соловйов тоді, реагуючи на санкції. 

А вже через декілька тижнів, коли російська армія готувалася до свого першого “жесту доброї волі” – втечі з-під Києва – пропагандистка Ольга Скабєєва вперше назвала метою “спецоперації” окупацію України. І це, насправді, був тільки початок. Адже після того того як українські військові вибили агресора з-під Києва і світ дізнався про звірства росіян під час окупації, сайт державного медіа “РИА Новости” випустив статтю Тімофєя Сєргєйцева, де вже містяться прямі заклики до проведення репресій та етнічних чисток серед українців. Цей огидний момент можна вважати тією точкою, після якої росіяни перестали приховувати, що основна мета кремля – знищення і України, і українців. 

Так, наприклад, в середині квітня депутат російської держдуми Анатолій Вассєрман вже відкрито заявив, що “всі землі України мають бути включені до складу російської федерації після завершення спецоперації”.

Але при цьому прірва між заявами російської влади і ситуацією на фронті тільки зростала. Наприклад, чергові невдачі окупантів наприкінці весни і відсутність хоч якихось відчутних результатів напередодні 9 травня, призвели до нових закликів до геноциду українців. Так, депутат держдуми від пропутінської “Єдиної росії” Олєг Матвєйчєв тоді заявив про необхідність ліквідації України та українців.

“Моє бачення радикальне. Поняття Україна не має існувати в майбутньому. Як і поняття українець” – заявив тоді Матвєйчєв.

Наступним же був його колега – Алєксєй Журавльов, який заявив про необхідність “денацифікувати, а по-простому – знищити два мільйони українців”.

У липні вже згаданий Соловйов заявляє про те, що росіянам треба “вийти до Придністров’я”, а отже їм потрібні всі українські території і йдеться не лише про схід країни. Що було далі? Далі Соловйов порівняв українців з глистами, від яких ветеринар лікує кішку за допомогою «спеціальної операції», Скабєєва заявила, що Україна – «неіснуюча країна», директор мовлення російською мовою каналу RT Антон Красовський закликав вбивати українців. Все це транслювалося в ефірах державних російських змі, а отже “вкладалося” в голови мільйонів росіян.

Український контрнаступ на Харківщині на початку вересня вчергове “підігрів” росіян, які взялися вигадувати нові способи знищення українців, закликати до активніших ударів по українській інфраструктурі і навіть до ядерного удару. Так, наприклад, керівник однієї з фракцій держдуми Сєргєй Міронов на початку жовтня заявив про необхідность “раз і назавжди знищити всю інфраструктуру нацистської України – всі тягові підстанції, всі електростанції, всі мости – автомобільні та залізничні”. Тоді ж нагадав про себе й Кадиров, який закликав до використання тактичної ядерної зброї проти України. 

Все це божевілля дрібніших представників російської влади “легалізувалося” і заявами “важковаговиків”. Так, у жовтні, колишній президент, а нині заступник голови Ради безпеки рф Дмітрій Мєдвєдєв заявив про необхідність “повноцінного демонтажу політичного режиму України”. Показово, що цю заяву він зробив після того, як 10 жовтня росіяни провели масований ракетний удар по об’єктам критичної інфраструктури в Україні.

Ну а 22 жовтня вже згаданий Антон Красовський вийшов на новий рівень злочинності російських заяв, видавши тезу про ”топити українських дітей у річці”. Сказане не на жарт перелякало навіть знаних пропагандистів з рф, адже одразу після заяви Красовського його керівниця Маргарита Сімоньян сповістила про призупинку співпраці Красовського з RT. І звісно, віри в те, що, наприклад, для самої Сімоньян це теж “перебір”, немає. Просто за подібні заклики покарання може наздогнати не лише його автора, але й його керівника – саму Сімоньян. Втім, подібна реакція виглядає доволі запізнілою, адже і за попередню пропаганду війни та геноциду росіян можна і треба карати.

Юридичний аспект

Пропаганда війни та геноциду – це злочин проти миру і безпеки людства, який порушує як міжнародні норми, так і законодавства окремих країн. Так, пропаганда війни була засуджена Генеральною Асамблеєю ООН ще у 1947 році, а у Міжнародному пакті щодо громадянських та політичних прав від 1966 року сказано, що будь-яка пропаганда війни повинна бути заборонена законом. Відтак, у кожній країні, яка входить до ООН, в законодавстві прописана відповідальність за пропаганду агресивної війни.

Йдеться про абсолютно будь-яку підтримку національної, расової чи релігійної ненависті, підбурювання до дискримінації, ворожнечі або ж насильства. Тобто, йдеться про все те, що ми чуємо в ефірах російських медіа щодо України. 

Росія, як член ООН, теж включила у свій кримінальний кодекс заборону публічних закликів до розв’язування агресивної війни. Іронічно, але тут навіть можна отримати п’ять років в’язниці за пропаганду війни з використанням засобів масової інформації або ж особою, яка обіймає державну посаду у росії. Аналогічна норма міститься і в українському законодавстві. Тож недаремно росіяни досі намагаються використовувати саме вигадане слово “спецоперації” і не вживати слово “війна”. Але вище ми вже переконалися в тому, що роблять це далеко не всі, а отже за заклики щодо окупації України та пропаганду агресивної війни подібних діячів можуть судити за національним законодавством. 

Пропаганда ж геноциду – це дещо інший рівень, який стосується вже міжнародних норм. Так, ч.3 ст.25 Римського статуту дозволяє судити російських представників влади і пропагандистів у Гаазі – за, наприклад, підбурювання інших до вчинення геноциду. Строку давності у цього типу злочинів не існує, а можливе покарання – аж до довічного ув’язнення. 

Головний критерій – заклики мають бути прямі та публічні. Важливо також, що для притягнення до відповідальності за заклики необов’язково, щоб геноцид відбувся, достатньо, щоб дії винного спонукали інших осіб до насильства. І, найімовірніше, саме тому Сімоньян так різко відреагувала на заяви Красовського. Адже завуальовані заклики доводити важче, ніж пряму мову в прайм-тайм. 

Справи, що стосуються пропаганди геноциду, є довгими і дуже непростими, адже подібного роду міжнародної судової практики не так багато. Втім, дві події, які трапилися в жовтні, говорять про те, що перспектива покарання росіян є цілком реальною.

Приклад Руанди і можливий трибунал

Подія перша. У жовтні у Гаазі розпочався суд над Фелісьєном Кабугою, якого звинувачують у підбурюванні до геноциду в Руанді в 1994 році. Кабуга був головним спонсором пропагандистського “Вільного радіо і телебачення тисячі пагорбів”, яке закликало до вбивств представників племені тутсі. Використання пропаганди в цих медіа сприяло геноциду за час якого, за різними оцінками, були вбиті від 500 тисяч до 1 мільйона людей.

Лідери «Вільного радіо і телебачення тисячі пагорбів» раніше вже були звинувачені в підбурюванні до геноциду (та, власне, і в геноциді та злочинах проти людяності) й засуджені на строки від 30 до 35 років. Важливо, що Міжнародний кримінальний Трибунал звернув увагу не лише на прямі заклики до геноциду. Так, суд дійшов висновку, що представники топ-менеджменту медіа не лише знали про заклики, які лунають на частотах їхнього радіо, але й самі підтримували їх. Суд вирішив, що таку позицію можна розцінювати як підбурювання до геноциду, а відтак покарання “наздогнало” винних і за надання майданчика для розповсюдження інформації.

89-річний Кабуга був одним із найбагатших людей Руанди, але після 1994 року втік з країни і, уникаючи відповідальності, жив за підробленими документами спочатку в Африці, а потім у Франції, де і був заарештований у 2020 році – після 23 років переховування (суд звинуватив Кабугу у 1997-му).

Подія друга. 7 жовтня Верховна Рада України проголосувала за постанову про звернення до Організації Об’єднаних Націй, парламентів та урядів її держав-членів, Євросоюзу, Ради Європи щодо створення спеціального міжнародного трибуналу, який займався б російськими злочинами проти України. Створення такого трибуналу вже підтримали Нідерланди. До цього ж спеціальний радник голови ООН із запобігання геноциду Вайріму Ндериту вже зазначала, що проти Росії «було висунуто серйозні звинувачення, включаючи можливе вчинення геноциду та військових злочинів».

Від редакції. Є ще один важливий момент, про який варто згадати. Так, “Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього” геноцидом вважає не лише вбивство людей однієї групи, але й “навмисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне її знищення”. Під це визначення може потрапляти знищення української енергетичної інфраструктури напередодні зимових холодів, адже росіяни цими своїми ударами якраз і прагнуть створити умови, які забиратимуть життя українців. І в цьому випадку вже може йтися про можливе покарання значно ширшого кола росіян.

Доволі очевидним є той факт, що навряд майбутні покарання торкнуться всіх тих представників російської влади і медіа, яких ми хотіли б бачити на лаві підсудних. І так, якщо розслідування будуть розпочаті, то ці справи можуть тривати роками. Але ні те, ні інше не повинне зупиняти українців у прагненні карати і тих, хто прийшов нас знищувати, і тих, хто закликає це робити. З першою групою нині чудово справляються українські військові. Друга група поки лишається практично безкарною. Втім, лише ми можемо вплинути на це – і розголосом, і допомогою в фіксуванні та оприлюдненні фактів.

Павло Новик “Харківський антикорупційний центр”

Автор цієї статті є учасником програми Interlink Academy Fellowship, що фінансується урядом Німеччини