“Позаду неї кривавий слід і шмат заліза”: історія однієї родини з околиць Чернігова

Від початку повномасштабного вторгнення військ російської федерації минуло 5 місяців. Півтори сотні днів. Мільйони історій. Тисячі трагедій. Герої, очевидці, постраждалі. Війна продовжує збирати свої історії, які мають бути почутими. 

Володимир, дружина Галина, семирічний син Максим. Звичайна родина, що на початку повномасштабної війни мешкала на околиці Чернігова. Батько – автомеханік, власник невеличкої майстерні, мати – вчителька. У сина мрія – стати пілотом та облетіти весь світ.

“Не знаю чи захоче син колись ще літати. До війни ми щороку намагались кудись полетіти на відпочинок. Хоча б на пару днів. Польща, Болгарія, Греція, Туреччина… Малий завжди радів, що ми саме летимо. Все змінилось після 24-го… З літаків постійно скидали чи то бомби, чи ракети, не розбереш. Після цього звук літака у Макса викликає тільки страх”, – розповідає Володимир.

Оскільки будинок знаходиться на краю міста, до Новоселівки рукою подати, відчути на собі довелось все, що могли “запропонувати” окупанти. Перші дні згадує важко. Каже – пам’ять наче блокує все. Все думали, що робити – лишатись в хаті, чи їхати вглиб міста:

“Усе здавалось якимось сном. Стрілкотня, потім вибух… тиша, пару годин тільки гуде щось і знову те саме. 26-го вирішили поїхати переговорити до кумів на Льотну. Поки їхали – місто обстріляли з градів. Благо наші не постраждали, але будинку поруч покромсало добряче. Вибиті вікна, дірки в стінах…”

Після цього прийняли рішення – “окопатись” в своїй хаті. Добре, що мали підвал та не залежали від централізованої подачі тепла та води. 

“Купували будинок коли малий народився. Вибирали з хорошим підвалом, щоб вхід був з самого дому. Я фанат був різних американських серіальчиків, а там же постійно – “чоловіче кубло” як не в гаражі, так в підвалі. От і вирішив – зроблю собі, потім з сином будемо в настільний футбол там грати, телек дивитись, від дружини ховатись коли в неї поганий настрій буде, – розказує з посмішкою Володимир. – Тепер розумію, що це чуйка не півела”.

Чоловік утеплив підвал, провів туди опалення, світло, затягнув старий диван та крісла. Вивів окремий вхід знадвору. Тут сім’я і проводила більшу частину часу.

17 березня біля будинку розірвався снаряд, випустивши хмару осколків, яка вбила сусіда та зрешетила їхній дім. Частину прибудованої кухні ударною хвилею знесло, а в кімнатах позастрягало купа металевих шматків: 

“Вуха позакладало, малий навчений, який звук – одразу на підлогу, бачу повзе в бік підвалу. Головою кручу, намагаюсь побачити дружину. І бачу вона осіла на стіну, а позаду неї кривавий слід і шмат заліза в два пальці широною стирчить. До неї. Жива. Дихає. А рукав на кофті розпливається червоним”.

Як потім пояснять подружжю в лікарні – повноцінно рухливість руки найімовірніше не відновиться. Але сантиметром лівіше чи інший кут прильоту і руку просто б розшматувало. А так порвало м’язи, навіть кістку не зачепило.

Від авіабомбардувань та артобстрілів будинок страждав ще не один раз. Якщо точніше – 17. Володимир пояснює, те що він досі стоїть – чудо. Поруч два двори знесло до фундаменту. Навмисне рахував кожен приліт в будинок аби потім “виставити рахунок окупантам”.  

На початку березня, про стрільбу “лише по військовим об’єктам” росія навіть не згадувала. “Брала Київ за 3 дні” використовуючи Чернігівщину як транзитну зону. Тож Чернігів та околиці прострілювали з усього, що мали:

“В один день поїхав в центр шукати малому ліки. Від того що вікна латай не латай, а холодно все одно буде, Макс застудився. Температурив. Місто тоді обложили росіяни, прилітало не просто щоденно, а через кожні пару годин. Тим не менш волонтери умудрялись завозити медикаменти, якісь припаси. Знав, що зі сторони “Золотого берега” (міський пляж – від авт.) щось доправляють, то поїхав туди. 

Не було мене пару годин. Повертаюсь, а від сусідського двоповерхового будинку тільки три стіни й лишилось. Снаряд влучив прямо в хату, порозліталось все. Наш врятувало те, що в сусідів серйозний паркан був, прийняв частину ударної хвилі.

Так от, приїхав, бачу чоловіки щось розгрібають, а отак попереду, російські чи то БТРи, чи то танки розвертаються. Кричу – мужики, що ви там робите, зараз другий прилетить, всі тут і ляжемо. А мені у відповідь: “Дід Микола вдома був”. Це власник будинку, старий вже був, але хазяйновитий, завжди щось по дому робив. На обстріли плював, мовляв буде що буде. Відкопали ми його лише за пару годин. На жаль, не живого”.

За тиждень, в середині березня, від обстрілу “градами” завалився будинок інших сусідів. Під кінець місяця у Володимира в підвалі жило вже четверо сімей. Через нестачу медикаментів третина похворіли. Двоє мали осколкові поранення, але їхати шукати лікарів було небезпечно. Допомогли українські військові Поділились аптечкою, перев’язали рани, розповіли про ситуацію. 

“Тепер ці люди, сусіди, як рідня. Те що пережили разом сприймалось би мабуть трохи легше, якби війна вже закінчилась. А так ми розуміємо – все ще може повторитись. Тож поки літо – міняємо вікна, закриваємо дірки в стінах. Говорили з сусідами, питали хто, що, куди. Третина хат поруйновано, половина людей виїхали або з міста, або й з країни. А ми що – поки дім стоїть, і ми постоїмо”.

ПАВЛО ЛІСНИЧЕНКО

Цей матеріал було розроблено Bihus.Info в рамках програми «Підтримка регіональних медіа України під час війни» за фінансової підтримки Європейського Союзу та МЗС Королівства Норвегії. Зміст статті\відео є винятковою відповідальністю Bihus.Info i не відображає погляди Європейського Союзу, МЗС Королівства Норвегії чи Інституту висвітлення війни та миру.