Важливо
Новини

Невиліковно хворі: як росіяни знищують лікарні і депортують медиків з Маріуполя

FacebookTwitterTelegram

Міжнародне право передбачає особливий статус і захист лікарень, лікарів і пацієнтів під час війни. Однак у Маріуполі росія та її армія не дотримуються жодних конвенцій, міжнародне право тут просто не працює. Окупант знищує населення міста всіма доступними способами і один з них – елементарно позбавити людей доступу до медичної допомоги. Лікарні обстрілюють, швидку блокують, а лікарів – тепер ще й депортують.

З моменту повномасштабного російського вторгнення в Україні, за останніми даними МОЗ, пошкоджено 324 лікарні, з яких 24 знищено вщент. Така кількість свідчить лише про одне: це не випадкові і не помилкові обстріли, а свідоме знищення медичної інфраструктури російською армією. Як наслідок – лікарні не можуть надати допомогу хворим і пораненим, відтак ці атаки б’ють по тій категорії людей, які під час війни перебувають під особливим захистом. Точніше – мали би перебувати, якби російська федерація та її армія дотримувалися бодай якихось норм. Але солдати путіна ведуть бойові дії за принципом «випаленої землі».

Маріуполь російські війська взяли в облогу на початку березня. Із колись півмільйонного міста на той момент самостійно встигла виїхати лише третина, ще стільки ж евакуювали уже з облоги. Наприкінці березня ситуація в окупованому місті стала настільки критична, що мер Маріуполя Вадим Бойченко заявив: евакуювати треба всіх. Але витягнути з окупованого міста всіх його мешканців не вдається досі – росія або не погоджує коридори, або зриває. Тож наразі в місті лишається близько 100 тисяч цивільного населення, відрізаного практично від усього. В першу чергу – від необхідної йому медичної допомоги. 

Обласна лікарня: “Не гарантуємо, що не вистрілимо в спину”

Обласну клінічну лікарню інтенсивного лікування російські військові захопили 12 березня. Заблокували в ній лікарів та пацієнтів і почали використовувати як прикриття для обстрілів. За словами анестезіолога Олександра Ільченка, прямо на вході в лікарню розстріляли три машини, які привезли поранених, а потім взагалі загнали в двір танк і два БТРи і прямо з території лікарні почали обстрілювати довколишні житлові будинки. Подібне за 8 років війни стало звичним. Російські військові постійно намагаються прикриватися цивільними: стріляють із житлових кварталів та громадських об’єктів із розрахунком, що ЗСУ не будуть стріляти у відповідь, адже може постраждати цивільне населення”.


джерело: 0629.com.ua

В самій лікарні тим часом можливість надавати хворим і пораненим медичну допомогу прямувала до нуля. Олег Зима, медичний директор з лікувальної частини, залишався в лікарні до 16 березня. Чоловік каже, що за цей час лікарня втратила всі можливості для подальшої роботи: «Не було ресурсів (води, харчів, медикаментів майже не залишилося, наркотики закінчилися), не було узгодженості роботи (немає зв’язку, немає кадрів, пошкоджені приміщення), поверхи лікарні були переповнені мешканцями прилеглих будинків, які самостійно (а після 13 березня й примусово) перебігали з підвалів будинків до лікарні. Сміття та тіла померлих не вивозилися більше двох тижнів, технічні працівники з великими труднощами могли підтримувати єдиний генератор».

Але причиною залишити лікарню, за словами Зими, стало навіть не це.

“Спочатку окупанти (спершу це були росіяни, уточнює медик, а за кілька днів приєдналися найімовірніше так звані “ДНРвці”) заборонили лікарям вільно виходити з лікарні: “Пояснювали з посмішкою, що “це небезпечно для Вас”, а на доповнююче питання: “Ви ж не станете стріляти в спину?”, відповідали: “Гарантувати в такій обстановці нічого не можемо”

Потім серед працівників лікарні почали шукати «азовців» – шукали в т.ч. погрожуючи дулом автомату.

А потім взагалі двох по факту викрали: «Мені відомо про двох працівників, яких забрали “поговорити” після того, як «ДНР-вцям» стало відомо про те, що частина пацієнтів – це військові, яких медики перевдягнули, щоб залишити їм життя. Ці двоє працівників залишаються на окупованій території та не зможуть щось свідчити».

Важливий правовий момент: захист, який міжнародне право гарантує лікарям і лікарням, має діяти незалежно від того, поранених з якого боку вони лікують. Взагалі захист, на який мають право цивільні лікарні, не може припинитися. Якщо лікарні, крім свого прямого призначення, починають використовувати з відверто військовою метою, для вчинення «дій, шкідливих для супротивника» – тоді медзаклад мають попередити про можливість втрати захисту, і втратити він його може тільки якщо проігнорує попередження і продовжуватиме виконувати не медичні функції. Але поняття «дій, шкідливих для супротивника» не включає лікування військових супротивника. Відтак і за жодних обставин жоден лікар не може бути покараний за лікування пацієнта – незалежно від того, хто цей пацієнт.

Зима розповідає, що протягом двох тижнів у місті тривав період «безправ’я», без організованої, системної медичної допомоги. 

Власне, наразі можна сказати, що медична система міста взагалі перестала існувати саме як система. Якщо обласну лікарню російські війська блокували під прикриття, то решту медзакладів окупанти просто трощили. Ударами авіабомб розгромили один з корпусів першої лікарні, в результаті чого близько 50 людей згоріли заживо. А буквально за кілька перших днів квітня окупанти повністю знищили четверту лікарню.

Необхідно розуміти, що окупант повинен забезпечувати подальше задоволення медичних потреб цивільного населення на окупованій території. Але росія каже – це не лікарні, це «бази ультрарадикального батальону Азов» і завдає авіаудару по пологовому й дитячій лікарні в Маріуполі, далі – успішно й злагоджено руйнує медичну сферу в окупованому місті, утримуючи лікарів в лікарнях немов заручників, блокуючи роботу швидкої і збиваючи гелікоптер, який мав евакуювати важкопоранених із Маріуполя.

Росія не просто не доклала зусиль, аби зберегти медичне забезпечення в окупованому її військами місті. Вона, навпаки, зробила все можливе, аби зруйнувати вщент усе те, що роками будували і розвивали маріупольські медики. Так, зокрема, була знищена четверта міська лікарня.

Четверта лікарня

У четверту лікарню Маріуполя поранених почали звозити вже в ніч з 24 на 25 лютого, коли російська армія почала розстрілювати мікрорайон Східний. Уже 1-2 березня лінія фронту просунулася впритул до медзакладу і “прилітати” почало вже в саму лікарню. Одна з ракет влучила прямо під вікна ординаторської, у сусіднє відділення реабілітації залетіла міна.

“У нас було дуже добре обладнання реабілітаційне, це була дуже розвинута лікарня. Мер відкривав 8 грудня. Ми тільки-тільки отримали сучасне обладнання, якому не було аналогів в Донецькій області, там на пальцях однієї руки можна порахувати клініки, які мали це обладнання. Тому була черга на лікування і на реабілітацію. Це все згоріло”, – розповідає один із лікарів, який попри обстріли залишився у лікарні. На його прохання ми не називаємо ім’я, тож у тексті будемо умовно називати його Віктором.


джерело: фото надане Bihus.Info лікарем четвертої лікарні

“Віктор мав змогу поїхати з Маріуполя до блокади. Каже, що передчував – наближається щось дійсно жахливе. Напередодні вторгнення чоловік заправив повний бак в авто, тривожний рюкзак стояв в нього напоготові. Але коли почалося те, чого всі боялися, лікар не зміг покинути пацієнтів: хірургія, травматологія, реабілітація і три дитячі відділення – лікарня була заповнена людьми, які потребували допомоги”

Більше місяця Віктор і його колеги продовжували працювати – щодня в дедалі гірших умовах. Четверта лікарня знаходиться на лівому березі Маріуполя, її майже одразу відрізало від решти міста. Коли почалися обстріли поблизу лікарні – медикам довелося обирати між своїм життям і життям пацієнтів на операційному столі. 

У нас три лікарі загинули, виконуючи свій обов’язок. І це все на очах, – розповідає Віктор. – Якщо ти надавав допомогу і починався обстріл, ви ж не взмозі сховатися, бо пацієнта покинете – він помре або від шоку, або від кровотечі. Нести його нікуди, бо операційна під кінець була розгорнута в коридорі, під дві стіни. Чому загинув один лікар: він надавав допомогу, він не мав можливості збігти (в укриття – Ред.), коли почався обстріл, бо якщо кине пацієнта і побіжить в укриття – пацієнт помре від кровотечі. Я пишаюся, що я працював із цими людьми, які залишилися, які не побоялися вмерти”.


джерела: фото надане Bihus.Info лікарем четвертої лікарні

“Поранених було все більше, справлятися ставало дедалі важче. І не тільки через фізичні травми. Більшість пацієнтів у лікарні вже втратили рідних, в когось посеред міста лишився загиблий чоловік, якого так і не поховали, а хтось під час обстрілу загубив і більше не знайшов дітей. Описати психологічний стан маріупольців навіть Віктору як лікарю складно. Він каже –  один чоловік буквально виривався з ліжка і вимагав милиці, щоб іти шукати дітей”.

Десь із 1-го квітня, пригадує Віктор, вже били цілеспрямовано по лікарні, а 3-го – захопили її. Ну чи краще сказати – те, що від неї після тих прицільних обстрілів лишилося. Одразу почали, як і в обласній, “шукати “Азов”. Роздягали по пояс усіх чоловіків, шукали військових, в т.ч. серед лежачих хворих з ампутаціями: “Це я не знаю, яка була параноя: питати так прискіпливо у хворого, який там без ніг, або без руки і ноги, або без ноги – служив він чи ні? Що він може зробити, він важкохворий. Параноїки!” – обурюється Віктор. 

На другий день росіяни знайшли в лікарні один комплект форми ЗСУ. Здійняли такий крик, що лікарі вже подумали – зараз усіх розстріляють. Облазили всі закутки, але чия то була форма, на щастя, так і не знайшли.


джерело: фото надане Bihus.Info лікарем четвертої лікарні

А на третій день, дотрощивши лікарню, російські окупаційні війська в примусовому порядку вивезли всіх медиків і пацієнтів з Маріуполя. Як вони самі це назвали – “евакуювали”. Хоча по факту – депортували. Адже згоди маріупольців на таку “евакуацію” ніхто не питав, їх просто завантажили на БТРи і повезли у невідомому напрямку. 

Вони зайшли, знищили лікарню, повністю спалили, з танків, з градів, і потім розпочали “евакуацію. Так дивна «евакуація» – спочатку знищити лікарню, а потім евакуювання розпочинати? – риторично запитує Віктор. – Логічно ж було робити як – евакуювати медичний персонал й хворих, передати українській стороні, бо ми ж громадяни України. Передайте, навіщо ми вам потрібні? А люди зробили навпаки – спочатку розстріляли її, спалили, а потім розпочали “евакуювання”. До фільтраційних таборів”. 

Депортація лікарів

Лише за офіційними даними, станом на кінець квітня, окупанти вивезли із Маріуполя близько 45 тисяч осіб. Російська сторона подає це як евакуацію цивільного населення із зони бойових дій ніби як з безпекових міркувань. Але те, що окупант називає «евакуацією», є депортацією і цьому є декілька пояснень. Починаючи від примусового вивозу (коли людей просто вантажать у машини, або коли брешуть, що «Запоріжжя полягло» і туди їхати не можна, а можна тільки до росії чи до т.з. “ЛДНР”, бо там нібито безпечно), принизливих процедур фільтрації (перевірок з роздяганням і допитами в т.з. фільтраційних таборах зподекуди нелюдськими умовами утримання), відбирання паспортів – і закінчуючи тим, куди саме вивозять маріупольців. 

Спочатку повідомляли про «ближні» Донецьк і Ростов, але минулого тижня російські медіа почали хвалитися, що понад 300 маріупольців вивезли в Находку, а ще понад 460 – як виявилося, відправили аж у Чебоксари. Для розуміння: Чебоксари – це Чувашія, під Казанню, за півтори тисячі кілометрів від Маріуполя. А Находка – це взагалі під Владивостоком, на кордоні з Кореєю. Навряд чи для того, аби вберегти людей від бойових дій, локалізованих на Донбасі – їх треба було тягнути через усю росію на інший край континенту.


Віктора разом і колегами та пацієнтами спочатку вивезли на непідконтрольну територію т.з. “ДНР”. Фільтраційний табір був розгорнутий шкільному спортзалі у селищі Олександрівське, колишнє “Роза Люксембург”, а допити проходили у райвідділку в Новоазовську. 

Відбитки пальців, фотографування профіль-фас, конфіскація паспортів і телефонів, знову роздягання й огляд, далі анкетування і 5-годинний допит – чи служив, чи є родичі в ЗСУ т.д. У випадку Віктора та інших лікарів з його, як він сам каже “партії” – без насилля та хамства, але місцями просто безглуздий. 

Служив чи не служив, чи не потерпав я, як мешканець Маріуполя, від дій “націоналістів”. Я говорю – а як ви це собі уявляєте? Якщо я живий перед вами, цілий і неушкоджений? Як я можу потерпати? – досі дивується Віктор. – “Я взагалі не знаю, як там ця пропаганда (працює – Ред), що вони такі питання ставлять? Величезне місто, діти ходять в садочки і школи. Які націоналісти? Неадеквати”, – резюмує лікар і вчергове зізнається, що добирати пристойні слова до окупантів важко.

Фільтрацію Віктору вдалося пройти. Телефон він заздалегідь вичистив від номерів пацієнтів з військових та з органів, а на всі питання відповідав лиш, що працював від рання до смеркання й тому нічого не знає. Йому повернули документи й видали папірця з нечіткою печаткою – нібито як посвідку того, що він уже “перевірений”, і може рухатися далі.

“Далі був кордон з росією. От тільки там на папірець ніхто навіть не подивився, тож вся виснажлива процедура фільтрації почалася знову. Щоправда, цього разу людей “консервували” по 9-10 годин, допит проводили вже представники ФСБ, вони ж порпалися і в телефонах, які після “огляду” просто перестали працювати. Далі російське МНС вантажило людей в автобуси і везло до Таганрогу, де в шкільному спортзалі, як виявилося, розгорнутий табір для біженців. “Біженцями” депортовані українці точно не є, але росія намагається зобразити їх саме так. Вочевидь, аби потім показувати як вона “піклується” про людей”.

Від кордону російське МНС вантажило людей в автобуси і везли до Таганрогу. Там в шкільному спортзалі, як виявилося, розгорнутий табір для біженців. “Біженців”, якими депортовані українці точно не є, але якими їх намагається зобразити росія – вочевидь, аби потім в свою чергу зображати, як про них “піклується”. 

Я бачив купу заяв. Щодо отримання допомоги, щодо отримання статусу біженців, деякі люди, на жаль, все це писали. Я нічого не оформлював. Мене спитали: “Ви будете оформлювати статус біженця?” Я сказав, що ні. Вони спитали: “Чому?” Я сказав, що я не біженець. Вони ще перепитали разів два чи три: “Як це, не біженець?” Ну мовчки, кажу, я не біженець, мене просто взяли й привезли сюди з робочого місця. Я ж нічого не просив. Я зараз, говорю, додому поїду”.

Цікаво, що депортованим фізично не перешкоджали їхати додому. Але людей поставили в умови, коли й перешкоджати не дуже потрібно – їх вивезли без речей і грошей в чужу країну. “Ну от уявіть”, – каже Віктор, – “Ви зараз на роботі і тут вас раз – і в Таганрог!”

“Віктору пощастило. Він зміг сконтактувати з друзями в Україні, вони через десяті руки сконтактували зі знайомими в росії і ті позичили грошей на квитки. Так Віктор дістався до Талліна. На виїзді з росії його втретє змусили проходити фільтрацію, всі ті ж етапи. Це, до речі, може свідчити про те, що загальної бази “біженців” у росії немає, а отже пошук депортованих людей буде дуже складним”.

“Однак найбільше Віктору запам’яталася поїздка в потязі. Його сусідом виявився російський солдат, який повертався з зони бойових дій. “Він воював і в 14-15 роках на території України, і зараз. Отаке було сусідство. Так знаєте що – він ненавидів українців і Україну. Але росію він ненавидів ще більше. Він просто тикав у вікно на якісь там поля чи села і дуже голосно матюкався: навіщо ми ліземо в цю Україну, ми оцим землям ладу дати не можемо – і поперлися в Україну. Він дуже був злий, що російська сторона не висвітлює втрати, говорив – навіщо вони це приховують, бо втрати дуже великі, хай розкажуть якою ціною нам це дається. Його вислів про президента свого: “маленькая собачка – всегда щенок”. Всю дорогу тикав у вікно і кричав – гляньте, який тут безлад. Це мене дуже вразило. Така ненависть до України, а до своєї країни ненависть ще більша – і до влади”.

Попри все, Віктор планує повернутися до України. Щоправда, куди повертатися – поки не розуміє. Лікарі, які встигли виїхати з зони бойових дій до окупації, або й на її початках – змогли знайти роботу. Натомість у тих, хто залишився в блокадному Маріуполі до останнього й тільки зараз зміг вирватися, в тому числі через депортацію, тепер проблеми з працевлаштуванням: “Щоб кудись їхати – Одеса, Київ – це їхати на роботу. Все зайнято. Куди нам подітися? Влада не може дати відповіді на дуже багато запитань”.

В середині квітня радник мера Маріуполя Петро Андрющенко оголосив: ситуація в місті критична, тут більше «немає ані лікарів, ані лікарень». Адже окупанти так вивезли не тільку четверту лікарню, але й першу, котра – прикра гра слів – була для містян останньою. І вибратися з росії, так як Віктор, поки що небагатьом щастить. 

«Така сама історія з першою нашою лікарнею, яка знаходиться в Кальміуському районі. Це, мабуть, остання наша лікарня з правого берегу Кальміусу, яка була і куди переводили людей поступово, як вони знищували всі остальні лікарні, – пояснив нам Андрющенко. – Те саме: заїхали військові, завантажили всю лікарню, яка була, лікарів і медиків, і всіх їх вивезли до Донецька. Наразі, наскільки я розумію – хто куди. Хто в Росію, хто залишився в Донецьку».

Скільки точно лікарів таким чином депортували – важко сказати. В середині квітня Андрющенко говорив про 24 людей з двох згаданих вище лікарень. Йдеться саме про лікарів – інформації про них було більше, плюс з деякими з них якийсь час ще вдавалося підтримувати зв’язок. Що стосується решти медичного персоналу – даних немає в принципі. Згодом дані було оновлено – цифра зросла до 50 лікарів.

При цьому Андрющенко впевнений, що лікарів не просто «загребли» разом з усіма – їх вивозили цілеспрямовано. По-перше, аби перетягнути до себе кваліфікований медичний персонал. Цим, до речі, можна пояснити більш людяне, порівняно зі “звичайними” людьми поводження у фільтраційних таборах: «Вони до них ставляться як до спеціалістів, які, вони розуміють, їм ще потрібні і ще будуть потрібні. Вони вивозять лікарів, по-перше, щоб посилити свою медичну складову перш за все в Донецьку. Ми ж розуміємо, що саме в Донецьку знаходиться їхній найбільший шпиталь, до Донецька потраплять всі, хто поранені». 

“Ця здогадка може бути цілком правдивою. Віктор розповідає, що одну його колегу, медичного директора пологового будинку, не випустили з окупованої території навіть в росію. Її затримали в Новоазовську з розрахунком пізніше повернути в уже окупований росією Маріуполь і змусити там “налагоджувати” те, що розгромила путінська армія”.

З одного боку, якщо міркувати про населення – це добре для населення, котре там залишилося, бо вона спеціаліст дуже високого гатунку. Але ж для людини це трагедія. Я не знаю подробиць, у неї є маленький син – чи він виїхав чи ні? Якщо син там, а мати тут – це взагалі жах. Тому фільтраційні табори це не найстрашніше. Найстрашніше це доля отаких людей. Людей утримують насильницько, при цьому заявляючи, що у вас тут “націоналісти”, “нацисти” і т.і. – а це що?”,- резюмує Віктор.

Важливо розуміти: депортація лікарів – це не тільки порушення їхніх прав як і будь-якої іншої цивільної особи, це ще й порушення права тисяч їхніх пацієнтів на отримання необхідної медичної допомоги. 

“Друга мета, яку окупанти на думку Андрющенка переслідують, вивозячи лікарів – це закрити людям доступ до лікування. Це просто ще один зі способів, яким росія нищить Маріуполь, який ніколи не був потрібен окупанту «живим» (за виключенням, мабуть, порту): «Там все спрямоване на те, щоб максимально зменшити кількість населення Маріуполя, будь-яким шляхом. Вони не мають чим годувати людей, вони їм не потрібні в тому стані, в якому знаходиться місто. Ми розуміємо, що вони хочуть у підсумку влаштувати військову базу в районі порту (…) і їм потрібна кількість якихось там 20, може 30 тисяч осіб, які будуть обслуговувати цю військову базу. Саме тому йде така масова депортація, саме тому робиться недоступність медичної допомоги – щоб зменшити населення. Їм потрібна портова інфраструктура – їм не потрібні люди, це зайве ярмо»

“Ця версія теж здається цілком вірогідною, особливо після прослуховування перехоплень дзвінків російських окупантів. В якості прикладу можна використати розмову ростовського командира взводу загарбників, який розповідає дружині про наказ тритонними «сюрпризами» (йдеться про авіабомби) зрівняти з землею «Азовсталь», на якій тримають позиції українські військові і водночас переховується щонайменше тисяча цивільних. Евакуаційні коридори, до слова, росія то не погоджує, то зриває”.

“Розстріляна “швидка допомога”

Окрема історія – робота швидкої. Маріупольська станція швидкої медичної допомоги – у форматі саме швидкої – протрималася місяць. Медики продовжували працювати під обстрілами, надавали допомогу і самі, і, допоки це було можливо, доставляли пацієнтів у лікарні. Але наприкінці березня возити стало по суті нікуди й ні на чому.

Андрій Кононов, заступник головного лікаря станції, розповідає – спочатку російські військові конкретно їхню станцію, медиків і швидкі не атакували. Принаймні, прицільно. Щоправда, оскільки росіяни били по місту без розбору, медики теж постійно знаходили під обстрілами разом з рештою містян: «Там били по всьому – по будинках, по землі, по людях. Був просто тупий масовий обстріл – зрівняти все з землею. Іде обстріл, там же «Гради», гармати, танки, всі стріляють довкола – хто ж там дивиться (в кого саме стріляє – Ред.)».


джерело: 0629.com.ua

Працювали медики навіть коли «ліг» зв’язок. Починаючи з 2 березня в класичному розумінні «викликати швидку» уже не було як, але лишався радіозв’язок ДСНС і рятувальники по рації передавали медикам, куди їхати забирати людей. Окрім того містяни самі почали звозити поранених на станцію. За словами Кононова, привозили хто на чому міг, навіть на вантажівках. Пораненим надавали першу допомогу і вже далі везли в лікарні. Але лікарні, куди можна було відвезти – одна за одною «відпадали».

«Четверта лікарня – для нас закрили доступ туди другого числа (березня – Ред.) і ми туди хворих не возили, і ми на лівий берег не могли їздити. Це було, я не знаю, я такого стану не бачив – тільки у фільмах», – пригадує Кононов. – «У нас були робочі лікарні третя, друга і перша. Потім друга, десь у п’ятих числах, уже закрився проїзд до неї, тому що туди уже активні бойові дії пішли, і ми возили тільки в третю і на завод Ілліча (перша лікарня – Ред.) Потім, в середині березня, уже сильні бої пішли по проспекту Леніна і на третю лікарню багато снарядів падало – туди проїзд уже був закритий і ми ще кілька поранених возили на першу лікарню». 

За словами Кононова, між 12 і 14 березня через сильні обстріли зникла можливість возити поранених і в першу лікарню, тож у фельдшерів лишилася тільки одна точка – лікарня швидкої медичної допомоги: «Надавали допомогу й туди доставляли. Зверталося багато людей з меншими травмами, порізи, поранення сильні, переломи – надавали допомогу уже на місці, на підстанції. Виїжджати ми перестали уже, мабуть, числа 18-го. Допомогу надавали до останнього, хто приходив – надавали. Але вже не виїжджали».

Однак виїжджати за пораненими швидка перестала не тому, що заблокували лікарні. А тому, що російські військові пригрозили швидкі розстрілювати. Попри те, що швидкі мають перебувати під тим же захистом, що й лікарні.

«Бригада їхала на виклик, там під завалами були люди», – розповідає Кононов, – «Вони їх зупинили і положили на землю. Потім подивилися, що це «медицина», дійсно медики швидкої допомоги, і сказали: назад на підстанцію і більше не виїжджати, інакше вас усіх розстріляємо. Це російські військові сказали. «ДНР»/ «ЛНР» підтягнулися значно пізніше, а тоді була російська армія. Вони пояснювали це тим, що багато швидких було забрано ЗСУ – то вони будуть вважати будь-яку швидку агресором. Вони будуть розцінювати це так, що їдуть військові. Тому наказ розстрілювати всі машини швидкої допомоги».

Частину машин швидкої, пояснює Кононов, дійсно забрали на початку вторгнення. Але по-перше, забирали їх не військові ЗСУ, а військові медики – перевозити поранених на передовій. Тобто все ще з медичною, а не з військовою метою. А по-друге, решту карет потім позабирали самі росіяни (і ось тут накази російської армію по суті втрачають здоровий глузд, адже виходить – розстрілювати треба і “своїх”).

Так чи інакше, після оголошення такого «наказу», швидка виїжджати більше не ризикувала. Сама станція не закривалася – співробітники потроху евакуйовувалися (до кінця березня це ще можна було зробити добровільно), на станції лишилося тільки двоє лікарів і двоє фельдшерів, які продовжували надавати допомогу, якщо до них хтось міг дістатися сам. Кононов виїхав з міста наприкінці березня і що сталося з половиною його колег – досі не знає. 

***

Достовірно і точно схарактеризувати актуальний ступінь проблеми із медичною допомогою в Маріуполі сьогодні (а тим паче в бодай якихось критеріях «виміряти» рівень її критичності) практично неможливо. Місто майже без зв’язку, ті хто лишився заблокованим всередині – знають ситуацію точково, але не за все місто, а ті хто виїхав – отримують інформацію ще в більш куцому вигляді. З цієї причини від різних людей зараз можна почути не тільки різні оцінки, але й абсолютно різні факти. І насправді вже одне це свідчить: реальні масштаби проблеми можуть бути в рази гірші за ті крихти, які нам відомі.

За даними Олега Зими, після перших двох тижнів хаосу окупанти спробували налагодити те, що самі і знищили. Втім, нічого не вийшло. Пацієнтів почали вивозити в лікарні сусідніх сіл, які, звісно ж, не були готові до такого потоку хворих і поранених. Тому їх почали «доукомплектовувати» лікарями й навіть інтернами і з окупованого Донецька, і з Росії. 

«Відомо, що на початку квітня для організації надання допомоги пацієнтів вивозили до Мангуша, Нікольського, а потім – до Донецька», – розповідає Зима, і одразу ж пояснює про Мангуш і Нікольське, – «Там сільські лікарні, які ніколи не надавали великої кількості медичних послуг. В цих лікарнях окрім загальних лікарів можна було зустріти одного-двох хірургів, лаборанта, гінеколога – але цією кількістю неможливо забезпечити чергування, лише консультації. У Мангуші допомогу надавали лікарі з Новосибірську “вахтовим” методом по 4 дні поспіль з перервою», – розповідає Зима.

Олег Зима залишив місто в середині березня. Зараз має дані про те, що в його обласній лікарні є близько двох десятків лікарів та медсестер – це люди, яких ніхто там не затримує, їм просто більше нікуди йти. 

За даними Віктора, в його четвертій лікарні найвірогідніше жодної лікарні вже розгорнути не є можливим, навіть якщо сильно захотіти, адже медзаклад просто знищили. Є дитяча поліклініка у Східному мікрорайоні, про яку його контакти розповідають, що нібито окупанти генератором налагодити світло – і тепер запрошують лікарів працювати там за можливість зарядити телефон і попити гарячого чаю. 

Натомість Петро Андрющенко говорить, що медична допомога в місті по факту недоступна, в тому числі в тій же обласній – лікарі бувають «наїздом», дізнатися про який неможливо через відсутність зв’язку. І навіть, якщо таку інформацію і отримати, то дістатися до потрібного місця без транспорту і під постійними обстрілами практично нереально. 

«Лікарня інтенсивної терапії та, що була обласна – там теж нікого не залишилося, але туди вони (окупанти – Ред.) наче як вахтовим методом привозять якогось терапевта, який там чергує і до якого ну в принципі теоретично можна потрапити. Але це… ну суто теоретично, тому що в реальності – це або треба пройти… наприклад з Лівобережного району до тої лікарні десь 12 кілометрів треба пройти пішки. Лікарі там з’являються не кожен день, там пару-тройку днів на тижні і тільки зранку до вечора, а потім ввечері їх знову повертають до Донецька, тобто не залишають в місті» – каже Андрющенко.

Скільки точно людей вже загинуло в Маріуполі від бомбардувань і обстрілів невідомо – і так само невідомо, скільки хворих та поранених загинуло через те, що не отримали вчасно необхідну медичну допомогу. І є висока вірогідність, що цю цифру ми ніколи й не дізнаємося, адже російські окупанти нині роблять усе, щоб знищити докази.

Після того, як світ шокували кадри Бучі – в Маріуполі почали зачищати сліди. У місто привезли крематорії, в яких масово спалюють тіла загиблих. А за містом, у прилеглих селах, облаштовують гігантські братські могили. Наприкінці березня 300-метрова траншея з’явилася в Мангуші. Тоді ж іще одна братська могила розмірами 45 на 25 метрів була облаштована у Виноградному. А буквально днями – знайшли третю, 200-метрову, у селі Старий Крим. Кількість похованих там людей невідома – ці населені пункти разом з Маріуполем продовжують перебувати в блокаді. 

Terminally ill: how the Russians are destroying hospitals and deporting medical workers from Mariupol

International law provides for the special status and protection of hospitals, doctors, and patients in times of war. However, in Mariupol, Russia and its army do not observe any conventions, international law just doesn’t seem to work here. The invaders exterminate the population of the city by all means available, and one of them is simply denying them access to medical care. Hospitals are shelled, ambulances are blocked, and doctors are now also deported.

Since the full-scale Russian invasion of Ukraine, according to the latest data from the Ministry of Health, 324 hospitals have been damaged, of which 24 have been razed to the ground. This number indicates only one thing: it is not accidental shelling or that made by mistake, but the deliberate destruction of medical infrastructure by the Russian army. As a consequence, the hospitals cannot care for the sick and wounded, so these attacks affect the category of people who are specially protected in wartime. To be precise, they should have been, if the Russian Federation and its army had observed at least some laws and customs of war. But Putin’s soldiers are fighting according to the “scorched earth” principle, therefore expanding the list of committed war crimes of all forms and varieties on a daily basis.

Russian troops laid siege to Mariupol in early March. Only one-third of the once half-million-strong city managed to leave on their own at the time, while another third was evacuated during the siege. At the end of March, the situation in the occupied city became so critical that Mariupol Mayor Vadym Boichenko said that everyone had to be evacuated. But it is still impossible to get all of its inhabitants out of the occupied city since Russia either does not agree on evacuation corridors or disrupts them. Now, there are about 100 thousand civilians in the city, cut off from almost everything. First and foremost, from the medical care they need.

The Oblast hospital: we can’t guarantee that we won’t shoot you in the back.

On March 12, Russian soldiers seized the Oblast’s Intensive Care Hospital. They blocked doctors and patients inside and used it as protection for shelling. According to anesthesiologist Oleksandr Ilchenko, they gunned down three cars carrying the wounded right at the entrance to the hospital, and then drove a tank and two armored personnel carriers into the hospital yard and started firing at nearby residential buildings right from the hospital’s territory.

Such things have become routine during the eight years of war. The Russian military constantly tries to use civilians as a shield: they fire from residential areas and civilian facilities, counting on the fact that the Ukrainian Armed Forces will not fire back because civilians may be hurt.

Meanwhile, at the hospital itself, its ability to provide medical care to the sick and wounded was being reduced to zero. Oleh Zyma, chief medical officer of the therapeutic department, remained at the hospital until March 16. The man says that during this time the hospital lost all ability to continue its work: “There were no resources (no water, food, medicines, almost no more drugs), no coordination of work (no communication, no staff, damaged facilities), the hospital floors were overcrowded by residents of neighboring houses, who escaped from basements to the hospital on their own (and after March 13th they were forced to do so). The garbage and dead bodies had not been removed for more than two weeks, and the technicians were having great difficulty maintaining the sole generator.”

But that wasn’t even the reason for leaving the hospital, according to Zyma.

At first, the invaders (at first they were Russians, the medic specifies, and a few days later they were joined, most likely by “DNR” fighters) forbade the doctors from leaving the hospital freely: “They explained it was “dangerous for you” with a smile, to the additional question: “You won’t shoot in the back, will you?”, [they answered]: “We can’t guarantee anything in this environment.”

Then they started looking for “Azov members” among the hospital employees – including at gunpoint.

And then they kidnapped two of them: “I know about two employees who were taken away “to talk” after the “DNR” guys became aware that some of the patients were military personnel, whom the medics had disguised to save them. These two workers remain in the occupied territory and will not be able to testify anything.”

An important legal issue: the protection that international law guarantees to doctors and hospitals must apply regardless of which party they are treating the wounded. In general, the protection to which civilian hospitals are entitled cannot be terminated. If hospitals, in addition to their direct purpose, begin to be used for a blatantly military purpose, to perform “acts harmful to the enemy” – then the medical institution must be warned of the possibility of losing protection, and it can only lose it if it ignores the warning and continues to perform non-medical functions. 

Zyma tells us that for two weeks there was a period of “lawlessness” in the city, without organized, systematic medical care.

In fact, so far we can say that the city’s medical system has ceased to exist at all, as a system. While the oblast hospital was blocked by Russian troops as a shield, the rest of the medical institutions were simply destroyed by the invaders. Air bombs obliterated one of the buildings of Hospital No. 1, burning about 50 people alive. And just after the first few days of April, the invaders completely destroyed Hospital No. 4.

It needs to be understood that the occupying power must ensure that the medical needs of the civilian population in the occupied territory are met in the future. But Russia says these are not hospitals, these are “bases of the ultra-radical Azov battalion” and launches air strikes on the maternity and children’s hospital in Mariupol, then proceeds to effectively and consistently destroy the healthcare system in the occupied city, keeping doctors in hospitals as hostages, blocking the work of the ambulance service, downing the helicopter that was supposed to evacuate the gravely wounded from Mariupol.

Russia did not simply do nothing to preserve medical care in the city occupied by its troops. On the contrary, it did everything possible to destroy everything that Mariupol medical workers had been building and developing for years. Particularly, this is how the city’s Hospital No. 4 was destroyed”

Hospital No. 4: 

The injured began to be taken to Mariupol’s Hospital No. 4 as early as the night of February 24-25, when the Russian army began shelling the Skhidnyi Microdistrict. As early as March 1-2, the frontline had already moved close to the medical facility, and the hospital started taking hits as well. A rocket hit right below the windows of the mess room, and a mortar shell landed and hit the adjoining rehabilitation unit.

“We had very good rehabilitation equipment, it was a very advanced hospital. The mayor opened it on December 8. We had just received cutting-edge equipment that had no counterparts in the Donetsk Oblast, you could count clinics that had this equipment on the fingers of one hand. That is why there was a long waiting list for treatment and rehabilitation. It all burned to the ground,” says one of the doctors, who stayed at the hospital despite the shelling. He asked to remain anonymous, so we will call him Viktor in the story”.

Viktor had a chance to leave Mariupol during the blockade. He says he had a feeling something terrible was coming. Russia was recognizing the so-called “LDPR,” the oligarchs were fleeing the country it was clear what was going to happen. On the eve of the invasion, he had filled up his car to a full tank and had an emergency backpack at the ready. But when the thing everyone feared started, he found himself unable to leave the patients: surgical, traumatological, rehabilitation units, and three children’s departments – the hospital was full of people in need of help.

Viktor and his colleagues continued to work for more than a month under increasingly worse conditions every day. The Hospital No. 4 is located on the left bank of Mariupol and was almost immediately cut off from the rest of the city. When the shelling began near the hospital medical workers had to choose between their lives and the lives of patients on the operating table.

“We had three doctors killed while performing their duty. In plain sight,” Viktor says. “If you were giving aid and the shelling started, you couldn’t hide, because you would leave the patient, and they would die either from shock or bleeding. There was nowhere to carry them, because eventually the operating room was deployed in the corridor, against two walls. Here’s how one doctor died: he was providing aid, he could not run (to the shelter – editor) when the shelling started, because if he leaves the patient and runs to the shelter, the patient will bleed to death. I am proud that I worked with these people who were not afraid to die.”

The number of wounded was growing, and it was getting harder and harder to handle. And not just because of the physical injuries. Most of the patients in the hospital had already lost relatives, some had a dead husband left in the middle of the city without proper burial, and some had lost and never found their children during the shelling. Even Viktor, as a doctor, finds it difficult to describe the psychological state of the people of Mariupol: one man, he recalls, literally stormed out of bed and demanded crutches to go look for his children.

Viktor recalls that since around April 1, the hospital was already being deliberately targeted, and on April 3 it was seized. Well, it would be better to say, what was left of it after it was deliberately targeted. They immediately started, just like in the oblast hospital, “looking for Azov members”. They stripped all the men to the waist and searched for military men, including among the bed-ridden patients with amputations: “I don’t know what kind of paranoia it was: to inquire so fastidiously from a patient with no legs, or missing an arm and a leg, or a leg whether he served or not? What can he do, he’s gravely ill. Paranoiacs!” Victor is furious.

On the second day, the Russians found a single set of AFU uniforms in the hospital. They raised such a commotion that the doctors already thought they were going to shoot everyone. They searched all the nooks and crannies like cockroaches, but fortunately, they could not find the owner of that uniform.

On the third day, after finishing gutting the hospital, Russian occupation troops forcibly removed all medical personnel and patients from Mariupol. As they called it, they “evacuated” them. Although in fact, that was deportation. After all, no one asked for the consent of Mariupol residents to such “evacuation”, they simply loaded them into APCs and took them to an unknown destination.

“They entered, destroyed the hospital, burned it down completely, with tanks, with Grads, and then started the “evacuation”. What an amazing “evacuation” that was, first destroy the hospital and then start the evacuation?” Viktor asks rhetorically. “The logical thing to do was to evacuate the medical staff and patients, hand them over to the Ukrainian side because we are citizens of Ukraine. Hand us over, what do you need us for? And people did the opposite, first they shot it up, burned it, and then proceeded to the evacuation. To filtration camps.”

Deportation of Medical Workers: Imagine, you’re at work the next thing you know you’re in Taganrog

“According to official data alone, as of the end of April, the invaders have moved about 45,000 people out of Mariupol. The Russian side presents this as the evacuation of civilians from the combat zone, but there is every reason to consider what the occupier calls “evacuation” to be deportation. Beginning with forced removal (when people are simply loaded into cars, or when they lie that “Zaporizhzhia has fallen” and it is impossible to go there, while only Russia or the so-called “LDNR” are allowed destinations because it is allegedly safe there), humiliating filtration procedures (strip searches and interrogation in the so-called filtration camps with sometimes inhumane conditions), seizure of passports, and finally the destination the Mariupol residents were being taken to”.

At first, it was reported about the “nearby” Donetsk and Rostov, but last week, the Russian media started bragging that more than 300 Mariupol residents had been taken to Nakhodka, and more than 460 more, as it turned out, had been sent to Cheboksary. To make it clear: Cheboksary is in Chuvashia, near Kazan, a thousand and a half kilometers away from Mariupol. Nakhodka is near Vladivostok, on the border with Korea. It is unlikely that it was necessary to drag people across Russia to the other side of the continent to save them from the hostilities localized in the Donbas.

Viktor, together with his colleagues and patients, was first taken to the temporarily occupied territory of the so-called “DPR”. A filtration camp was set up in a school gym in the village of Oleksandrivske, formerly Rozy Liuksemburh, and the interrogations were held in the Raion Police Department in Novoazovsk.

Fingerprints, mugshots, confiscation of passports and phones, strip searches again, then a survey and a five-hour interrogation about whether he served, whether he had relatives in the Armed Forces, etc. In Viktor’s case and that of other doctors from his, as he says, “party” there was no violence and rudeness, but at some points, the interrogation just did not make sense.

“Whether or not I served, whether or not I suffered as a resident of Mariupol from the actions of the “nationalists”. I asked how exactly did they imagine that? If I was alive in front of them, unharmed? How could I have suffered? ” Victor still sounds surprised. “I don’t know at all how this propaganda [works – editor] that they ask such questions? It’s a huge city, children go to kindergartens and schools. What nationalists? Crazy people,” summarizes the doctor and once again admits that it is difficult to find decent words for the invaders.

Victor managed to pass the filtration procedures. He had previously deleted all the phone numbers of his patients from the military and law enforcement bodies and only replied to all the questions that he had worked from morning till night and therefore did not know anything. He got his documents back and was given some papers with a blurred stamp apparently as a sign that he had already been “checked” and could move on.

Then there was the border with Russia. But no one even looked at that piece of paper, and the whole grueling filtration procedure started again. The only difference was that this time people were detained for 9-10 hours, interrogated, and their phones were searched by more severe FSB officers as their cell phones simply became unusable after that.

From the border, the Russian Emergency Ministry loaded people into buses and drove them to Taganrog. A refugee camp was set up there in a school gym, as it turned out. The deported Ukrainians are definitely not the “refugees” that Russia is trying to portray them as in an obvious attempt to pretend to care for them.

“I saw a bunch of applications, for assistance, for refugee status, some people, unfortunately, were writing all this. They say that their documents were taken away from them, they were given some papers, a refugee status right away. I did not sign anything. I was asked whether I was going to apply for refugee status. I refused. They asked why. I said because I was not a refugee. They asked again two or three times what it meant – not a refugee? Well, I kept quiet and kept saying I was not a refugee, they just brought me here from my workplace. I didn’t ask anybody for anything. I said I would go home now.”

Interestingly enough, the deportees were not physically prevented from going home. They were simply put in a situation where there was nothing to prevent: where and how could you possibly go if you were in a foreign country with only your clothes and you are like a blind kitten, with no money, no belongings, and you are god knows where? “Well, imagine,” Victor suggests, “you’re at work the next thing you know you’re in Taganrog! How many people know where Taganrog even is?”

Victor was lucky. He managed to get in touch with friends in Ukraine, and they put him in touch with acquaintances in Russia who lent him money for tickets. So Victor made his escape to Rostov, from there to St. Petersburg, and from there by bus to Tallinn. On his way out of Russia, he was… forced to undergo filtration for the third time. All the same steps again, as if all the information gathered during the preliminary questioning had not been systematized in any way and had not been sent anywhere. This, incidentally, may indicate that there is no common database of “refugees” in Russia, which means that the search for deported people will be very difficult.

However, Victor’s most memorable experience was the train ride. His neighbor turned out to be a Russian soldier returning from the war zone. “He had fought in Ukraine both in 2014-2015 and now. That was quite a neighbor. So guess what, he hated Ukrainians and Ukraine. But he hated Russia even more. He just poked at some fields or villages in the window and swore very loudly: “Why are we going into this Ukraine, we can’t put these lands in order, and we went into Ukraine.” He was very angry that the Russian side did not disclose the losses, he said: “Why are they hiding it, because the losses are very high, let them tell what price we pay for it.” His saying about his president: “A little dog is always a puppy”. All along the way he was poking at the window and yelling: “Look, what a mess this place is.” It really struck me. Such hatred for Ukraine, and even more hatred for his country and the government.

Despite everything, Viktor plans to return to Ukraine. However, he does not know where to return to. Doctors who managed to leave the war zone before the occupation, or at the beginning of it were able to find work. But those who remained in the besieged Mariupol until the very last and have been able to escape only recently, including due to the deportation, are now having problems with employment: “Going somewhere, to Odesa, Kyiv means going there to work. Everything is filled up. Where can we go? The authorities can’t answer a lot of questions.”

It is important to understand that the deportation of doctors on the one hand is a violation of the rights of the medical workers themselves. On the other hand, it is also a violation of the right of 100 thousand civilians of the city to access to medical care”.

In mid-April, Petro Andriushchenko, advisor to the mayor of Mariupol, announced that the situation in the city was critical, as there were “neither doctors nor hospitals” anymore. After all, the invaders didn’t just deport the Hospital No. 4 alone, but also the No. 1, which, an unfortunate play on words, was the last one for the city residents. Not many got as lucky as Viktor to get out of Russia, either.

“It’s the same story with our Hospital No. 1, which is in the Kalmiuskyi District. This is probably the last hospital we had on the right bank of the Kalmius River, to which people were being gradually transferred while they were destroying all the other hospitals,” Andriuschenko explained. “It’s the same story: the [Russian – translator] military arrived, loaded all the hospital [staff] that was there, doctors and medical workers, and took them all to Donetsk. So far, as far as I understand, they ended up in different locations. Some went to Russia, some stayed in Donetsk.”

It is difficult to say exactly how many doctors were deported in this way. In mid-April, Andriushchenko mentioned 24 people from the two aforementioned hospitals. We are referring specifically to the doctors because there was more information about them, plus we were able to maintain contact with some of them for some time. There is no data on the rest of the medical personnel. Later the figures were updated and the number increased to 50 doctors.

At the same time, Andriuschenko is sure that the doctors were not just taken away along with everyone else, but they were taken away purposefully. Firstly, to get skilled medical personnel to the country. This, by the way, can explain their more humane behavior in the filtration camps compared to “ordinary” people: “They treat them as specialists, they understand they still need them and are going to need them in the future. They take doctors away, first of all, to strengthen their medical component, primarily in Donetsk. We understand that it is in Donetsk that their largest hospital is located, and all those who are wounded will go to Donetsk.”

This assumption may be quite true. For example, Viktor says that one of his colleagues, the medical director of a maternity hospital, was not released from the occupied territory even to Russia. she was detained in Novoazovsk to later return her to a Russian-occupied Mariupol and make her rebuild what the Putin’s army had destroyed there.

“On the one hand, when you consider the population – it’s good for the population remaining there because she is a specialist of a very high order. But on the other hand, it’s a tragedy for the person. I don’t know the details, she has a young son did he manage to leave or not? If her son is there and the mother is here, it’s horrible. So, filtration camps are not the worst thing. The most terrible thing is the fate of people like this. People are held by force, and at the same time, they claim that you have nationalists, Nazis, and so on. And what do you call that?” concludes Viktor.

The second goal pursued by the invaders, according to Andriuschenko, is to deny people access to medical treatment. One of the reasons why Russia destroys Mariupol is because the aggressor never wanted the city “alive”, the only thing it needs from the whole city is the port: “Everything there is aimed at reducing the population of Mariupol as much as possible, by any means. That is, they don’t have the food to feed people, they don’t need them in the state the city is in. We understand that they want to eventually establish a military base in the port area (…) and they need about 20, maybe 30 thousand people who will actually maintain this military base. That’s why there’s this mass deportation, that’s why they’re making medical care inaccessible, in order to reduce the population. They need the port infrastructure, they don’t need people, it’s an unnecessary burden.”

A version that also seems quite probable, especially after listening to the interception of calls made by the Russian occupants. For example, the conversation of a platoon commander from Rostov, telling his wife about an order to raze Azovstal to the ground with 3000-kg “surprises”, referring to air bombs, while the Ukrainian military holds positions there and at least a thousand civilians are hiding there at the same time. The evacuation corridors, by the way, either don’t get agreed on or get disrupted by Russia.

Ambulances: An order to open fire on all cars

Another case is the work of the ambulance. As an ambulance service per se, the Mariupol ambulance station endured for a month. The medical staff continued to work under shelling, provided assistance, and as long as it was possible, brought patients to hospitals. But at the end of March, there was essentially nowhere to take them and nothing to drive.

Andriy Kononov, the deputy chief doctor of the station, says that at first, the Russian military did not attack their station, medics, or ambulances. At least not deliberately. Admittedly, because the Russians shelled the city indiscriminately, the medics were also constantly under fire along with the rest of the citizens: “They were hitting everything there – houses, the ground, people. It was just flat-out mass shelling – leveling everything to the ground. There was shelling, there were Grads, cannons, tanks, all around everyone was shooting, who is going to look [where they fire – editor]”.

The medics were working even when communications went down. On March 2, it was no longer possible to call an ambulance in the traditional sense, but the radio communications of the State Emergency Service remained, and the rescuers radioed to tell the medics where to go to pick people up. In addition, the citizens themselves began bringing the wounded to the station. According to Kononov, people used whatever they could, even trucks. The wounded were given first aid and taken to hospitals. However, the hospitals, where they could be taken, were falling one after another.

“The Hospital No. 4, they denied us access to it on the second day [of March – editor] and we could not take the patients there, and we could not go to the left bank. It was, I do not know, I have never seen such a situation, only in the movies,” recalls Kononov. “We had three working hospitals: No. 3, 2, and 1. Then, somewhere around the 5th [of March], the way to the Hospital No. 2 was closed because there were already active hostilities there, and we only took [the wounded] to No. 3, and to the Ilyich factory [Hospital No. 1 – editor]. Then, in mid-March, there was heavy fighting along Lenina Avenue, and the Hospital No. 3 sustained numerous shell hits, the way there had already been closed and we took some more wounded to Hospital No. 1”

According to Kononov, between March 12 and 14, due to heavy shelling, it was no longer possible to transport the wounded to Hospital No. 1, so medical workers had only one point left – the emergency hospital: “We treated and brought people there. A lot of people came to us with smaller injuries, cuts, severe wounds, fractures, we treated them on the spot, at the substation. We stopped responding to calls, probably on the 18th [of March]. We provided help until the last, treating everyone who came to us. But we weren’t going out anymore”.

However, the ambulance didn`t stop going to pick up the wounded not because the hospitals were blocked. It was because the Russian military threatened to shoot the ambulances.

“The team was going out on a call, there were people under the rubble,” Kononov says, “[The Russians – translator] stopped them and put them on the ground. When they saw that it was indeed “healthcare”, real ambulance workers, they said: “Go back to the substation and don’t ever leave again, otherwise we’ll shoot you all.” It was the Russian military who said that. The “DPR”/”LPR” came much later, but at that time there was the Russian army. They explained this by saying that many ambulances were taken away by the AFU, so they would consider any ambulance an aggressor. They would see it as the approaching soldiers. That’s why the order is to shoot all ambulances.”

Some of the ambulances, Kononov explains, were indeed taken at the beginning of the invasion. But firstly, they were taken not by the AFU military, but by military medics to carry the wounded on the frontlines. That is, still with a medical, not a military purpose. And secondly, the rest of the ambulances have by then been taken by the Russians (that’s when the orders of the Russian army stop making sense because it means that they have to shoot their own people as well).

One way or another, after the announcement of this “order”, the ambulance would no longer risk a trip. The station itself did not shut down, the employees gradually evacuated (this was still possible to do voluntarily until the end of March), and only two doctors and two paramedics remained at the station, who continued to provide assistance if someone was able to get to them on their own. Kononov left the city at the end of March and he still does not know what happened to half of his colleagues.

***

It is almost impossible to reliably and accurately characterize the current extent of the current healthcare crisis in Mariupol (and even less so to measure the level of its severity using any criteria). The city is almost totally without a network signal, those who remained trapped inside are aware of the situation spotwise, but not in terms of the entire city, and those who left receive even more fragmented information. This is the reason why not only different assessments can be heard from different people now, but also completely different facts. This alone is evidence that the real scale of the problem can be many times worse than the crumbs we currently know.

According to Oleh Zyma, after the first two weeks of chaos, the invaders tried to restore what they had destroyed. However, it did not work out. They began to take patients to hospitals in neighboring villages, which, of course, were not prepared for the influx of the sick and wounded. Therefore, they began supplementing them with doctors and even interns from the occupied Donetsk and Russia.

“We know that in early April, patients were taken to Manhush, Nikolske, and then to Donetsk to treat them,” Zyma says, and immediately explains about Manhush and Nikolske. “There are rural hospitals there that have never provided many medical services. In these hospitals, in addition to general practitioners, you could find one or two surgeons, a lab technician, and a gynecologist, but these numbers cannot provide on-call care, only consultations. In Manhush, doctors from Novosibirsk provided assistance on a “rotational” basis for 4 days in a row with a break,” says Zyma.

Oleh Zyma left the city in mid-March. Now, he has information that around two dozen doctors and nurses are left at his Oblast Hospital. They are not being detained there, they simply have nowhere to go.

According to Viktor’s data, in Hospital No. 4, it is most likely impossible to set up any hospitals, even if you really wanted to, because the medical facility was simply destroyed. There is a children’s polyclinic in the Skhidnyi Microdistrict, about which his contacts say that the invaders have allegedly set up a generator and now invite doctors to work there for a chance to charge their phones and drink hot tea.

On the other hand, Petro Andriushchenko says that in fact, there is no access to medical care in the city, including at the Oblast Hospital, the doctors come on a visiting basis, and the lack of network signal makes it impossible to find out about these visits in advance. Even having this information, getting to the right place without transport and under constant bombardment is virtually impossible.

“The Oblast Intensive Care Hospital, there’s no one left there either, but they [the invaders – editor] bring some physician there on a shift basis you can, in theory, pay a visit. But it’s… well, only in theory, because in reality, you have to walk… For example, from the Livoberezhnyi District to the hospital, it’s about 12 kilometers on foot. Doctors don’t show up there every day, just a couple or three days a week, and only from morning to evening, and then, in the evening, they go back to Donetsk, that is, they don’t leave them in the city,” Andriushchenko says.

The number of civilian deaths from airstrikes and shelling in Mariupol remains unknown, as well as the number of the sick and wounded who died due to a lack of required medical treatment. It’s highly likely that we will never know this figure because the Russian invaders are doing everything to destroy the evidence of their war crimes.

After the world was shocked by the footage of Bucha, they started erasing their tracks in Mariupol. They brought crematoriums to the city to incinerate the bodies of the dead on a large scale. Outside the city, in nearby villages, they are digging enormous mass graves. At the end of March, a 300-meter-long trench was seen appear in Manhush. At the same time, a 45-by-25-meter mass grave was dug in Vynohradne. And just the other day, another one was discovered, a 200-meter-long grave in the village of Staryi Krym. The number of people buried there is unknown as these settlements are still being blockaded along with Mariupol.

Нині і Миколаївська область, і сам Миколаїв, попри регулярні ракетні атаки російських окупантів, посилено готуються до можливого нового наступу і не втрачають бойового духу. Зараз важко сказати якою б була ситуація тут, якби в перші дні широкомасштабного вторгнення російська армія не була зупинена. До цієї зупинки добряче доклалися і військові, і навіть звичайні фермери з райцентру Баштанка. Містечко, що в годині їзди від Миколаєва, дало славний бій, не пропустивши окупантів далі. Нині Баштанці постійно прилітає “помста” у вигляді ракет, в тому числі - і заборонених міжнародними конвенціями.

Будь як СБУ! Слідкуй за нами :)

Підписуйся на нашу розсилку. Лише найлютіше. Лише раз на тиждень!

І не забудь підписатись на наш YouTube та Телеграм

Маєш, що додати? Додай!

    Хочеш закинути нам тему? Закинь!

      Новини

      “Я ще не готова побачити цю братню могилу під тим, що було моїм будинком”: історія мешканок Ізюма, які вибралися з пекла

      “24 лютого, коли почали стріляти, ми були у Харкові. Вранці почалися вибухи, потім нам сказали, що на роботу не потрібно йти до окремого розпорядження. Ми вагалися - їхати в Ізюм чи залишатися в Харкові. Потім вирішили поїхати в Ізюм. По-перше, там своя квартира. По-друге, там батьки наші. Ми думали, що там нас омине. Ця квартира в Ізюмі… Це була наша віддушина. Ми жили цією квартирою, в нас там такий чудовий краєвид, хотіли в ній на пенсії жити”, - розповідає Анна (на її прохання ми змінили ім’я). Жінка каже, що ввечері 24 лютого в Ізюмі було набагато тихіше, ніж у Харкові. Тож родина вирішила залишитися тут, а Анна навіть почала кликати до себе колег. Але на початку березня ситуація різко змінилася.

      Новини

      “На службі пропаганди”: як церковники з Харківщини допомагали окупантам

      На початку вересня Збройні сили України звільнили майже всю Харківську область, частина якої півроку перебувала під російською окупацією. З моменту звільнення пройшло декілька тижнів, але досі чи не кожен день українці дізнаються про нові подробиці звірств окупантів. Окремі населені пункти Харківщини зараз знищені майже повністю. Серед них і Ізюм, де після деокупації було знайдено масові поховання вбитих росіянами цивільних. Ворог також "лишив в спадок" місту розбиті мости і будинки, де немає світла, газу і зв'язку. Росіяни старанно приховували злочини всі місяці окупації, прикриваючись пропагандистськими роликами про "визволителів" і створюючи ілюзію турботи про місцевих. 

      Новини

      Журналісти Стремоусова, прихильниця Шарія та учасник “Безсмертного полку”: хто з Енергодару підіграє пропагандистам, звинувачуючи ЗСУ в ударах по ЗАЕС

      Запорізька атомна електростанція, розташована в тимчасово окупованому Енергодарі, за півроку пережила дуже багато. Тут росіяни катували та вбивали працівників, розміщували свою техніку прямо в машинній залі, а ракетні комплекси - на території. Але найстрашнішим є той факт, що окупанти перетворили станцію на центр ядерного шантажу чи не усього світу, регулярно б’ючи по АЕС і звинувачуючи при цьому ЗСУ.