Важливо
Новини

Кілометри страху: історія маріупольської сім’ї, яка пішки вибиралася з окупованого міста

FacebookTwitterTelegram

Маріуполь, який окупанти, по суті, стерли з лиця землі, став одним з символів російсько-української війни. Про вбивства десятків тисяч мирних мешканців, життя людей без питної води, електрики, газу та зв’язку, воєнні злочини, “Азовсталь” та драмтеатр говорив весь світ. 

Кожна історія маріупольців, яким вдалося вирватися з окупаційного пекла – унікальна. Родина, з якою ми зустрілися у Львові, п’ять діб йшла пішки з розбитого міста до першого українського блокпосту.

“Якщо сюди прийде русня, мене тут не буде”

“Я ще в 14-му році сказала, що якщо сюди прийде русня, мене тут не буде. Виїхати ми не могли, в чоловіка була машина, але вона поламана стояла не перший рік в гаражі. Тоді було вже чимало людей, які вивозили за 15 тисяч за одну людину. Але таких грошей на нашу величезну компанію не було. Люди казали, що евакуаційні автобуси пробиралися і вивозять в Україну, але ми не вірили, коли стоять оці (росіяни – ред.) і вони не сильно хочуть, щоб хтось виїжджав”, – розповідає Тетяна. 

Фото з соцмережі Павла Кириленка. Місто Маріуполь

Родина Тетяни – вона, чоловік і четверо дітей – жила в орендованій квартирі у центрі Маріуполя. Тут і зустріли повномасштабне вторгнення росіян в Україну. Впродовж  двох місяців сім’я, як і решта маріупольців, прожила, по суті, у підвалі – під постійними обстрілами окупантів. Весь цей час вони планували свій порятунок.

“В нас бабуся, мама моя, погано ходить. Ми не розраховували, що вона взагалі кудись дійде і шукали на чому її відвезти. Знайшли в магазині тачку. Потім з чоловіком пішли до краю міста, щоб перевірити, чи там взагалі можна пройти. По приватному сектору нас не пустили, бо стояла їхня (російська, – ред.) техніка, з якої вони лупашили. Ми знайшли дорогу, якою їх можна обійти. На вулицях були неприбрані тіла і якось дітей через це не хотілося вести, плюс ще було холодно. Ми знали, що якщо будемо йти, то невідомо де доведеться ночувати, тож чекали, коли стане трохи тепліше” – каже Тетяна.

День Х

16 квітня родина врешті зважилася. Пішки, везучи бабусю у тачці, вони дісталися виїзду з міста. Тут, біля автозаправки, зібралося чимало інших містян. Всі чекали, що хтось з проїжджаючих на авто матиме вільне місце, але шанси виглядали примарними. Сім’я вирішила не втрачати час і рушила до першого блокпосту окупантів. На диво, тут їх лише запитали про те, куди вони прямують і відпустили. 

Фото з соцмережі Павла Кириленка. Місто Маріуполь

Першою зупинкою мало стати селище Нікольське, що в 23 кілометрах від Маріуполя. Останні два кілометри до населеного пункту родині пощастило подолати “на колесах” – свою допомогу запропонував водій мікроавтобуса, який просто проїжджав повз.

Тетяна раніше жила у Нікольському, тож знала багатьох місцевих. Втім, за словами жінки, в той момент тут всі були перелякані і не надто говіркі – в селищі в той момент окупанти облаштували фільтраційний табір.

“Всі, хто втікав з Маріуполя, вони там фільтрацію проходили дуже довго, платили за житло, ночували в знайомих. Там такий страх в повітрі був. Мою маму посадили на таксі і відправили в село, бо вона далі не дійшла б. А ми пішли далі, мої ноги вже були роздерті, кров тече. Але залишатися там, де є фільтраційний табір, не хотілося ні секунди. Це мені здавалося небезпечніше, ніж йти невідомо куди”, – каже жінка. 

Вирішивши питання з розміщенням бабусі, сім’я рушила далі. Наступним місцем зупинки мало стати село Республіка, що в 11 кілометрах від Нікольського. Тут в Тетяни жив двоюрідний брат, відтак, родина вирішила спробувати дійти, щоб переночувати в нього. За декілька кілометрів від Республіки їх наздогнав старенький “Форд”. За кермом був маріуполець, який раніше жив зовсім поруч. Чоловік запропонував підвезти сім’ю, У селі з’ясувалося, що брат Тетяни переїхав в інший населений пункт, тож поїхали далі туди. 

Перепочивши ніч, родина Тетяни знову вирушила в дорогу.

Підігравання місцевих

Наступним пунктом призначення мала стати Розівка, що розташована вже в Запорізькій області – за майже 20 кілометрів від Республіки. Тут жила Тетянина однокурсниця. 

Дорогою родині трапився черговий блокпост окупантів. 

“Там ще люди їхали, вони (російські військові – ред.) зупиняють, питають чи там живе така-то. А вони кажуть: “Так, живе, є така”. Їхали люди з причепом, вони (російські військові – ред.) закинули нас до них і сказали відвезти до подруги. Ми їдемо в двох машинах і там, де їхав чоловік, сказали, що подруга виїхала зразу ще 24 лютого, бо її чоловік був в АТО”, – розповідає жінка.

Вже надвечір опинившись у Розівці, родина пішла пішки далі. Ночували в якомусь селі, де окупанти з чергового блокпосту відвели їх до хати місцевого. Вранці знову треба було рушати, але знайомих, до яких можна було б йти, не залишилося, та й куди саме йти сім’я не знала. Відтак, для окупантів вони вигадали легенду – “йдуть в Пологи, шукають сестру чоловіка”, а рухатися вирішили просто вздовж асфальтованої дороги. За словами Тетяни, деякі села були наче вимерлі, на вулицях майже не було людей. А коли траплялися, то родина просила у них воду. Місцеві не відмовляли і розпитували про Маріуполь – чи не в кожного там жили родичі, друзі чи знайомі. 

“Вже ввечері ми доходимо до села, там стоять молоді пацани з “ДНР” і кажуть: “А чого йдете з Маріуполя? Надоїло в підвалі сидіти? В нас таке саме було в 2014 році”. І в цей момент було дуже складно втриматися. Бо по вас не працювала вся артилерія, яка є в росії. Коли живеш і дихаєш димом, бачиш, як горить твоє місто, як на нього скидають бомби, а ти нічого не можеш зробити. Всі будинки зруйновані. А люди звідси вже не вилізуть, бо нема кому це прибрати з тих завалів”, – ділиться спогадами Тетяна. 

Фото з соцмережі Павла Кириленка. Місто Маріуполь

Ночували тоді в чиїйсь покинутій хаті, розтопили піч. Місцеві, дізнавшись про візит маріупольців, принесли їжу і знову почали розпитувати про знищене місто. 

Пройти підірваний міст

Наступного дня родина дійшла до села Вершина. Шлях був складним, доводилося постійно йти вгору. На в’їзді стояв російський блокпост. Тетяна каже, що на ньому були дагестанці:

“Поки ми пройшли, бачили всі народності росії. Там дуже хитро зробили. Чоловіка відвели в один бік, а ви йдіть і пийте чай. І одні розпитують мене, інші чоловіка. Вони, в принципі, завжди так відводили, а тут розвели конкретно. Намагалися розвести нас на гроші, яких в нас не було”. 

Окупанти запропонували, щоб чоловік пішов сам у Пологи, знайшов сестру і повернувся за іншими, але вдалося вмовити їх відпустити всіх разом.

Вже біля Пологів, на родину чекав підірваний міст. Чоловік вирішив спробувати пройти по його залишках, але вітром його ледь не скинуло донизу. Стало зрозуміло, що доведеться шукати інший шлях.

“Чоловік каже: “Давай підемо під мостом”. Він спускається вниз, знаходить стежку, не підривається. Розгружаємо нашу тачку, спускаємо її, вона з’їжджає, не підривається. Ми йдемо тією стежиною нога в ногу, переносимо речі, я несу доньку. Тачка сама 15 кілограм, батько і старші діти виносять її по розваленим сходам, потім грузимо речі, п’ємо, видихаємо і йдемо далі”, – пригадує Тетяна. 

Так дійшли до наступного блокпосту, вже в Пологах. Тетяна каже, що росіяни, після перевірки, розсадили їх по різним авто і, везучи населеним пунктом, продовжували допит. В результаті, всіх привезли в будинок якихось місцевих. Тут і ночували. Вранці виявилося, що блокпост росіян вночі розбили. Відтак, можна було спокійно йти далі. Наступною точкою було село Інженерне. 

“Йдемо і кажемо: “О, Маріуполем пахне”. А там дитяча школа мистецтв догорає. От тобі конкретний “військовий об’єкт”. І чим далі йдеш, тим більше враження, що ти не вийдеш. На блокпостах все важче, більше запитань”, – каже жінка. 

Втім, родині пощастило. Не без пригод, але вони пройшли передостанній блокпост. Пропускати, правда, росіяни не дуже хотіли.

“Ви не в ту сторону пішли, треба було на Крим, в Росію. Там стільки роботи” – цитує Тетяна росіянина, який перевіряв їхні документи. 

На останній блокпост їх знову везли росіяни. Хтось з офіцерів показово наказав повісити тут прапор так званої “ДНР”. 

“Що, не захотіли жити в “ДНР”?” – питали при цьому окупанти.

Дорогою родину обігнав мікроавтобус. Водій зупинився, попросив допомогти поміняти колесо.

“Питає, куди йдемо. Ми відповідаємо, що в Оріхів. А він їхав до Запоріжжя. Ми сказали, що можемо і туди” – каже Тетяна.

Скріншот з відео “Настоящее время”. Сім’я Тетяни у Запоріжжі

На першому українському блокпосту родина порахувала – добиралася сюди п’ять діб, в основному – пішки, подолавши майже півтори сотні кілометрів. Переночувавши у Запоріжжі, вже потягом рушили у Львів. Сюди ж вдалося виїхати і решті родичів. Нині Тетяна робить мереживні прикраси, в’яже дитячі іграшки і продає їх на благодійних ярмарках, де збирають кошти для українських захисників. 

Жінка вірить, що зможе повернутися додому – в український Маріуполь. 

Мар’яна Сич

Цей матеріал було створено Bihus.Info у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст статті є виключною відповідальністю Bihus.Info і не обов`язково відображає позицію Європейського Союзу

“24 лютого, коли почали стріляти, ми були у Харкові. Вранці почалися вибухи, потім нам сказали, що на роботу не потрібно йти до окремого розпорядження. Ми вагалися - їхати в Ізюм чи залишатися в Харкові. Потім вирішили поїхати в Ізюм. По-перше, там своя квартира. По-друге, там батьки наші. Ми думали, що там нас омине. Ця квартира в Ізюмі… Це була наша віддушина. Ми жили цією квартирою, в нас там такий чудовий краєвид, хотіли в ній на пенсії жити”, - розповідає Анна (на її прохання ми змінили ім’я). Жінка каже, що ввечері 24 лютого в Ізюмі було набагато тихіше, ніж у Харкові. Тож родина вирішила залишитися тут, а Анна навіть почала кликати до себе колег. Але на початку березня ситуація різко змінилася.

Будь як СБУ! Слідкуй за нами :)

Підписуйся на нашу розсилку. Лише найлютіше. Лише раз на тиждень!

І не забудь підписатись на наш YouTube та Телеграм

Маєш, що додати? Додай!

    Хочеш закинути нам тему? Закинь!

      Новини

      «Пекло у раю»: Як окупанти знищували Кінбурнську косу, вбиваючи природу і тероризуючи місцевих

      Одне з найулюбленіших місць українських тревел-блогерів, фанатів «дикого відпочинку» і бердвотчерів зараз більше схоже на локацію для зйомок постапокаліптичного фільму, ніж на туристичну принаду. Кінбурнська коса або ж “українські Мальдіви”, як називали це місце раніше, з самого початку російського вторгнення стала для окупантів плацдармом для артилерійських атак півдня Миколаївщини. 

      Новини

      “Місто під час окупації повернулося у середньовіччя”: історія працівниці онкодиспансеру, яка п’ять місяців прожила у захопленому Херсоні

      Черги за продуктами та готівкою, “віджим” бізнесу, схиляння до “співпраці” і постійний пошук проукраїнсько налаштованих громадян. Все це — “атрибути” восьми місяців окупації Херсону — першого і єдиного з 24 лютого обласного центру, який вдалося захопити росіянам. Олені Грушці, працівниці місцевого онкодиспансеру, вдалося протриматися в окупованому місті майже п’ять місяців. Нині жінка мешкає в Одесі, каже, що “клімат тут схожий на херсонський, та й близько до дому”, і чекає на можливість повернутися у вже звільнене Збройними силами, але ще дуже вразливе місто.

      Новини

      Оточення керівника ОП проігнорувало запитання про те, як потрапило в наглядову раду “Укрнафти”

      Після примусового відчуження акцій п’яти підприємств в управління Міноборони, в наглядовій раді щонайменше одного з них — ПАТ “Укрнафта” — з’явились представники команди керівника ОП Андрія Єрмака. Редакція Bihus.Info запитала їх, як відбулися ці призначення.