Важливо
Новини

Історія маріупольця, який виїхав з окупації, але заради інших повертається до прифронтових міст і сіл

FacebookTwitterTelegram

Від 24 лютого Маріуполь тероризували авіацією та артобстрілами. За кілька днів після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну місто фактично опинилося в оточенні. В будинках мирних мешканців почали зникати комунікації – вода, електрика, опалення. Люди фактично залишилися без зв’язку. 

Наші військові мужньо тримали оборону попри оточення ворога. Але під кінець квітня російські війська заблокували захисників Маріуполя на заводі “Азовсталь”. Так, Маріуполь опинився у повній окупації.

Ті, кому вдалося вийти з міста продовжують розказувати свої історії і давати свідчення про воєнні злочини росіян (одну з таких історій ви можете подивитися на каналі Bihus.Info). Зараз ми розкажемо історію людини, яка не просто виїхала з Маріуполя, але й допоки була там – допомагала вижити іншим. І продовжує це робити вже на підконтрольній Україні території.

“Діти мої грали у велику гру, яку тато їм придумав. Ховаємося на рахунок “один-два-три” і падаємо на підлогу”.

Повномасштабну війну Артем та його родина (дружина і двоє маленьких дітей) зустріли у своїй квартирі на 9-му поверсі на лівому березі Маріуполя:

Зустріли ми 24 лютого у себе вдома. Ми, як, напевно, і багато хто, не очікували такого. У перший тиждень був газ, світло. Були обстріли, але вони були більше на околицях міста. Але потім це почало плавно переростати. Піднялась авіація, і авіацією вже рівняли місто…”

За кілька днів родина переїхала до приватного будинку родичів в центр Маріуполя – район Новоселівка: “З водою була проблема. Але добре, що пішов сніг. Старі ванни я познаходив, у ванну сніг набирався і ми його топили. Цю воду ми фільтрували, я просто рибак, і в мене з собою був “Стерилліум”. Його крапаєш у воду і можна пити. Тож якби не сніг, взагалі б було проблемно…”. 

У приватного будинку були свої “плюси” – підвал та можливість готувати на вулиці.

“Ми з татом з підвалу вилізли, поствавили воду, вона поки закипає – сидимо в підвалі. Коли закипіла – вибігли, кинули макарони/кашу і воно там вариться. 

Одного разу вийшов на вулицю, думаю поставлю чайник. Вийшов, чую летить літак. Думаю, пролетить напевно повз. Але не так сталося, як гадалося, прилетіла авіабомба через вулицю. Просто від будинку у 2 поверхи нічого не лишилося. Уламки летіли так… причому такі великі – шматки фундаменту, я не думав, що так може літати”,- згадує Артем.   Чоловік одразу прийняв рішення, що буде волонтерити і допомагати іншим. До початку повномасштабного вторгнення росії в Україну у Артема були будівельна компанія та бізнес у Маріуполі. Організувавшись з друзями, теж місцевими підприємцями, вони почали розвозити їжу мешканцям. Продуктові набори, воду возили до централізованих бомбосховищ, поки це було можливим: “Продовжувалося це десь тиждень, бо потім їздити було вже не просто небезпечно, а просто неможливо. Йшли активні бойові дії, летіло звідусіль, всюди і все”. 

Обстріли не припинялися. Попри заяви кремлівських пропагандистів, що росіяни знищують виключно військові об’єкти, насправді вони раз за разом вчиняли воєнні злочини. Цілеспрямовано руйнували місто – стріляли по лікарнях, садочках, школах. Вбивали мирних мешканців і знищували їхні будинки.  Будучи в Маріуполі, Артем не раз ставав свідком таких навмисних обстрілів житлових кварталів. Одного разу прилетіло зовсім поруч з їхнім будинком. “Якось з батьком вдень стояли готували і чую, починає працювати “Град”. Здається наче далеко. І тут чую свист і розумію, що це вже поруч. І тут прилітає снаряд “Граду” і влучає… там така літня кухня з саману (будівельний матеріал – від ред.). А вона зовсім поруч. І от якби він розірвався, нас би певно не було б. Але він впав і не розірвався. Просто розкололася стіна і тріщини пішли по цій кухні”, – це один з найстрашніших спогадів з Маріуполі, про який згадує чоловік.   

Залишатися в місті далі ставало небезпечно, тож в 20 числах березня родина вирішила виїжджати. Спочатку поїхали в район Мелекіно (курортне село на морі в 20 км від Маріуполя), де у них була дача. Там пробули ще близько тижня:

  • Там навіть світло було і інтернет! Але ми зрозуміли, що ситуація ускладнюється і там, російські військові почали їздити і перевіряти будинки. Влаштовувати якісь “фільтрації”.
  • До вас в будинок теж заходили?
  • Так. Там який принцип, от приїжджають на вулицю, там будинків 20. В кожен дім заходять, дивляться документи: хто ви, що ви. Перевіряють наявність татуювань. Швидке опитування: хто, де, чому? В мене татуювань немає, тому мені з цим було простіше. А в кого були, навіть просто звичайні і не з чим не пов’язані  – до тих було більш пристрасне ставлення, так би мовити. 

До речі, поки родина була в Мелекіно, то і там Артем допомав місцевим. Разом з другом, який мав електрокар, підвозити людей до Мангуша, у яких не було авто і які намагалися евакуюватися пішки.

За словами чоловіка, росіяни встановили так званий фільтраційни пост на Мангуш, де ретельно перевіряли кожного, хто виїжджав з окупації: “Ми, коли вже виїжджали, то побачили там чергу, машин 500-600 десь. Я запитав у людей по скільки стоять. Вони сказали: “Троє-четверо діб”. Щоб ви розуміли, це ти ж просто стоїш на трасі в машині.   У 90% людей не було ані їжі, ані води. І дуже велика проблема була з пальним. Його зовсім не було. Коли в нас закінчилося, то мені довелось купувати. Особисто я купував по 700 гривень за літр”.

Кількома машинами Артем з родиною, батьками і друзями поїхали в об’їзд грунтовою дорогою.

“До Бердянська було десь 5 блокпостів, але ці блокпости були більш-менш адекватні. Вони бачили, що родина, діти, не переривали речі – перевірили документи, кілька питань і їдьте далі. В Бердянську вже стояли росіяни, там теж блокпост, але більш серйозний, з кадровими військовими. Пройшли його і потім доїхали до Токмака”, – описує дорогу з окупації Артем.

На в’їзді в Токмак на блокпосту авто Артема і рідних зупинили, їхати одразу далі на Василівку заборонили. Пояснили, що там обстріли і сказали селитися тут. Ми заїхали в Токмак, і тут я був вражений і наляканий одночасно. Машини в нас побиті, скла немає, всі в уламках, як в усіх маріупольців, певно, тож не встигли ми заїхати, як до нас підійшли люди і запропонували поселитися у них, запропонували їжу, воду”.

Артем з рідними і друзями поселилися в готелі. До речі, господар готелю безкоштовно приймав переселенців. На той час у місті був зв’язок, було телебачення, працювали магазини і навіть ринки 

За кілька днів родина виїхала на Запоріжжя. Далі поїхали в Хмельницький.

Вже на підконтрольній території Артем зустрівся з друзями, які теж виїхали з Маріуполя, і вже там вони вирішили продовжувати допомагати. Їхній благодійний фонд “Твій оберіг надії” вже кілька місяців розвозить гуманітарну допомогу – їжу, ліки, засоби гігієни до прифронтових міст, містечок та сіл: “Через близькість фронту до цих місць дуже ускладнена доставка. Тому магазини майже не працюють, а в тих, що працюють, ціни у 2-3 вищі. А у більшості людей просто немає можливості купляти продукти за такими цінами”. Тож після виїзду з окупації, Артем з друзями регулярно повертаються на Донбас. А нещодавно поїхали на Херсонщину, де потрапили під обстріли. Довелося ховатися в окопах з нашими військовими від “Градів”. Але, на щастя, все обійшлося і гуманітарна допомога дійшла до людей, а самі волонтери повернулися додому.

Волонтерам допомагають небайдужі, наприклад, Дніпрі їм запропонували місце під склад, щоб скоротити маршрут. Кошти на гуманітарну допомогу “Твій оберіг надії” отримує від європейських благодійних фондів, українських підприємців та просто небайдужих людей. Хтось передає продукти, хтось пальне. Долучитися може кожен. Якщо ви бажаєте допомогти або потребуєте допомоги – звертайтесь через офіційні сторінки фонду в соцмережах – Facebook та Instagram.

P.S. Вже пізніше на підконтрольній Україні території Артем дізнався, що квартира батьків згоріла і напівзруйнована, його власна – вистояла, але розмародерена, як і будинок родичів в центрі міста.

Ми запитали, чи планує чоловік повертатися додому після перемоги? Артем не задумуючись відповів: “Я напевно буду перший, хто поїде назад. Я буду вертатися додому, я буду відбудовувати його. Наша команда, яка зараз зібралась, буде першою, яка буде туди летіти з допомогою, з усім. Я впевнений, що місто Маріуполь – це українське місто!”.

АНАСТАСІЯ УСЕНКО

Цей матеріал було розроблено Bihus.Info в рамках програми «Підтримка регіональних медіа України під час війни» за фінансової підтримки Європейського Союзу та МЗС Королівства Норвегії. Зміст статті\відео є винятковою відповідальністю Bihus.Info i не відображає погляди Європейського Союзу, МЗС Королівства Норвегії чи Інституту висвітлення війни та миру.

Село Лукашівка, розташоване неподалік від Чернігова. Населення - трохи більше трьох сотень. Тут є Вознесенська церква, зведена наприкінці 17-го століття, пару магазинів, фельдшерський пункт, кілька фермерських господарств неподалік. Тим не менш, після повномасштабного вторгнення російської армії Лукашівка стала одним з населених пунктів, що мав стратегічне значення, адже давав “точку обстрілу” обласного центру. І саме це невеличке село з українськими солдати дали ворогу кількаденний бій, що дозволив перегрупуватись захисникам Чернігова. 

Будь як СБУ! Слідкуй за нами :)

Підписуйся на нашу розсилку. Лише найлютіше. Лише раз на тиждень!

І не забудь підписатись на наш YouTube та Телеграм

Маєш, що додати? Додай!

    Хочеш закинути нам тему? Закинь!

      Новини

      “Я ще не готова побачити цю братню могилу під тим, що було моїм будинком”: історія мешканок Ізюма, які вибралися з пекла

      “24 лютого, коли почали стріляти, ми були у Харкові. Вранці почалися вибухи, потім нам сказали, що на роботу не потрібно йти до окремого розпорядження. Ми вагалися - їхати в Ізюм чи залишатися в Харкові. Потім вирішили поїхати в Ізюм. По-перше, там своя квартира. По-друге, там батьки наші. Ми думали, що там нас омине. Ця квартира в Ізюмі… Це була наша віддушина. Ми жили цією квартирою, в нас там такий чудовий краєвид, хотіли в ній на пенсії жити”, - розповідає Анна (на її прохання ми змінили ім’я). Жінка каже, що ввечері 24 лютого в Ізюмі було набагато тихіше, ніж у Харкові. Тож родина вирішила залишитися тут, а Анна навіть почала кликати до себе колег. Але на початку березня ситуація різко змінилася.

      Новини

      “На службі пропаганди”: як церковники з Харківщини допомагали окупантам

      На початку вересня Збройні сили України звільнили майже всю Харківську область, частина якої півроку перебувала під російською окупацією. З моменту звільнення пройшло декілька тижнів, але досі чи не кожен день українці дізнаються про нові подробиці звірств окупантів. Окремі населені пункти Харківщини зараз знищені майже повністю. Серед них і Ізюм, де після деокупації було знайдено масові поховання вбитих росіянами цивільних. Ворог також "лишив в спадок" місту розбиті мости і будинки, де немає світла, газу і зв'язку. Росіяни старанно приховували злочини всі місяці окупації, прикриваючись пропагандистськими роликами про "визволителів" і створюючи ілюзію турботи про місцевих. 

      Новини

      Журналісти Стремоусова, прихильниця Шарія та учасник “Безсмертного полку”: хто з Енергодару підіграє пропагандистам, звинувачуючи ЗСУ в ударах по ЗАЕС

      Запорізька атомна електростанція, розташована в тимчасово окупованому Енергодарі, за півроку пережила дуже багато. Тут росіяни катували та вбивали працівників, розміщували свою техніку прямо в машинній залі, а ракетні комплекси - на території. Але найстрашнішим є той факт, що окупанти перетворили станцію на центр ядерного шантажу чи не усього світу, регулярно б’ючи по АЕС і звинувачуючи при цьому ЗСУ.