Важливо
Новини

“Для окупантів ми були не людьми, а цілями”: місяць окупації на Чернігівщині

FacebookTwitterTelegram

У 2017-му році країна дізналась про Припутні. Невеличке село у Прилуцькому районі Чернігівської області стало антуражем, а заодно й одним з героїв трагікомедії Аркадія Непиталюка “Припутні”. Минуло п’ять років і про село заговорили знову. Але на цей раз історія трагічна.

“Під ранок 24-го мене розбудив незвичний дзвін у вухах. Наче щось далеко гудить і бахкає. За кілька хвилин до хати зайшов сусід, дід Микола, каже – “Свєта, здається війна”. А вже за добу попід хатами колонами рухались російські танки”, – розповідає Світлана. 

Говорити про дні окупації жінці не вперше, однак вона зізнається – щоразу важко згадувати той період, розуміючи, війна все ще триває і загарбника не вибито з рідної землі. 

З 25-го лютого по 30 березня, поки техніка окупантів знаходилася поблизу села, стрілянина рідко коли вщухала. Чи не щоденнно через село їздили колони бронетехніки. То рухались в бік Дорогинки і далі до Ніжина, а то навпаки – до Ічні. Повертались зачасту уже “підгорілі”, з розлюченими військовими, яким краще було не потрапляти на очі. Могли і дім спалити, і навіть вбити.

“Мабуть нас рятувало те, що свій штаб вони розташували дещо пооддаль від нашого села. У лісі понакопували собі бліндажів, повикошували дерева своїми танками і палили. Артилерії особливо не боялись – наші тоді сюди не дострілювались. 

Але як починали їздити селом, то всі ховались по хатам і підвалам. Стрельнути з кулемета чи автомата по людям було для них щось наче розваги. Було таке відчуття, що ми наче у тирі мішені. Не те, щоб вони нас ненавиділи, просто для цих окупантів ми були не людьми, а так – цілі, по яким можна і обойму випустити”, – згадує Світлана.

Так від купі окупанта загинув місцевий мешканець Микола Кубрак. Староста села Анатолій Сенько каже, що чоловік просто не встиг сховатись, коли заїхала російська колона: Їхав на велосипеді. До колони, що якраз виїздила на повороті, було метрів триста. Ми тільки й встигли почули два постріла і він упав. Був чоловік і нема чоловіка”.

У самому селі росіяни особливо не затримувались – та все одно встигали накоїти лиха. Там по хаті пройдуться кулеметною чергою, там постріляють і заберуть курей, а там просто, заради втіхи, проїдуть через двір, руйнуючи будинок. Написи на паркані “Тут живуть люди” їх більше смішили, ніж зупиняли. 

“Багато хто думав, що нас активні бойові дії оминуть. Село поодаль стоїть від основних маршрутів, шляхів. Але не так сталось, як гадалось. Вже в середині березня кілька односельчан успішно евакуювались. Правда, важко сказати наскільки це було авантюрним рішенням, адже їхати в бік Чернігова сенсу не було – він стояв в оточенні, до Києва нічим не краще. А ризикнути і тікати кудись в бік Полтавщини, означало пересікати трасу, якою зі сторони Сум на Київ постійно рухалась техніка ворога. Коротше, якщо хтось і приймав рішення втекти, то це були скоріше спроби воз’єднатися з родичами, що жили в сусідніх селах”

Під постійною стрільбою та рухом військової техніки село прожило місяць. Під кінець березня, коли здавалось, що росіян почали відтисняти і вони відходять зі своїх позицій, вдалось доправити до села гуманітарну допомогу. Роздавали її у місцевому магазині. 

“Як зараз пам’ятаю – 30-те березня це було. Ми тільки почали роздавати людям продукти, аж тут чуємо гул і постріли. Всі порозбігались, а десь кілька сотень односельчан тоді було, бачимо – сунуть. БТР-ом в’їхали в магазин, повискакували, почали вигрібати все, що бачили. А далі побрели по хатам – відбирали в основному харчі. Цінне, хіба, як бачили, що лежить на видному місці. Скрізь було чутно крики, постріли, здавалось, що росіяни вирішили отаборитись, то всі намагались або забитись поглибше десь, сховатись, або навпаки – тікати, поки колона вся тут. Та вже за півдня росіяни позаводили свою техніку, поскладали награбоване і поїхали. То був останній день, коли ми їх тут бачили. Сподіваюсь до кінця війни і не побачимо більше”, – підсумовує Сенько.

Зараз, каже староста, село вже потроху відійшло. Але в поруйнованих хатах жити неможливо, тож люди поїхали і не повернулись. А ті хто лишився, продовжують вірити в Перемогу та радіти, що Припутні лишились українськими.

Павло Лісниченко

Цей матеріал було створено Bihus.Info у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст статті є виключною відповідальністю Bihus.Info і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

У вересні Збройні сили України почали відвойовувати окуповані росіянами території Харківської області. У ході успішного контрнаступу ЗСУ звільнили частину області. Проте після загальної радості почали відкриватися усі жахи пережитого місцевими мешканцями на окупованих територіях: масові поховання в Ізюмі, катівні у Куп’янську та Козачій Лопані. Зруйновані міста та села, сотні загиблих, тисячі постраждалих і історія кожного з них - це окреме свідчення про воєнні злочини росіян на території України.

Будь як СБУ! Слідкуй за нами :)

Підписуйся на нашу розсилку. Лише найлютіше. Лише раз на тиждень!

І не забудь підписатись на наш YouTube та Телеграм

Маєш, що додати? Додай!

    Хочеш закинути нам тему? Закинь!

      Новини

      «Пекло у раю»: Як окупанти знищували Кінбурнську косу, вбиваючи природу і тероризуючи місцевих

      Одне з найулюбленіших місць українських тревел-блогерів, фанатів «дикого відпочинку» і бердвотчерів зараз більше схоже на локацію для зйомок постапокаліптичного фільму, ніж на туристичну принаду. Кінбурнська коса або ж “українські Мальдіви”, як називали це місце раніше, з самого початку російського вторгнення стала для окупантів плацдармом для артилерійських атак півдня Миколаївщини. 

      Новини

      “Місто під час окупації повернулося у середньовіччя”: історія працівниці онкодиспансеру, яка п’ять місяців прожила у захопленому Херсоні

      Черги за продуктами та готівкою, “віджим” бізнесу, схиляння до “співпраці” і постійний пошук проукраїнсько налаштованих громадян. Все це — “атрибути” восьми місяців окупації Херсону — першого і єдиного з 24 лютого обласного центру, який вдалося захопити росіянам. Олені Грушці, працівниці місцевого онкодиспансеру, вдалося протриматися в окупованому місті майже п’ять місяців. Нині жінка мешкає в Одесі, каже, що “клімат тут схожий на херсонський, та й близько до дому”, і чекає на можливість повернутися у вже звільнене Збройними силами, але ще дуже вразливе місто.

      Новини

      Оточення керівника ОП проігнорувало запитання про те, як потрапило в наглядову раду “Укрнафти”

      Після примусового відчуження акцій п’яти підприємств в управління Міноборони, в наглядовій раді щонайменше одного з них — ПАТ “Укрнафта” — з’явились представники команди керівника ОП Андрія Єрмака. Редакція Bihus.Info запитала їх, як відбулися ці призначення.