Важливо
Новини

“Чим далі, тим більше навколо росії”: як український журналіст 3 місяці працював в окупованому Херсоні

FacebookTwitterTelegram

Херсонський журналіст після окупації рідного міста вирішив не лише не виїжджати звідти, а й продовжувати там свою роботу. Попри усі ризики, він співпрацював з міжнародними ЗМІ, розповідав про життя в окупованому місті, фільмував та документував події навколо. Наприкінці травня разом з дружиною, дитиною і кількома родичами чоловік все ж вирішив вибиратися з окупації. І зараз, на умовах анонімності (задля безпеки родичів, які залишилися в Херсоні), розповів Bihus.Info про своє затримання у центрі Херсона, спостереження за діями окупантів у період своєї роботи в місті і незламність херсонців.

На збори у Андрія (ім’я змінене з міркувань безпеки, – ред.) був один вечір. Попереду його і його родину чекало проходження кількох десятків російських блокпостів. Виїжджати чоловік вирішив через Василівку Запорізької області – це в 300 кілометрах від Херсона. 

“Ми швидко зібралися і виїхали в бік Мелітополя. Дорогою туди було 23 блокпости. Там навіть не особливо придивлялися – бачили в нашій машині дитину і пропускали. Там було багато “ДНРівців”. Ну, по них видно – вони якісь обісрані. Просили цигарки – ми якраз на цей випадок взяли. Бажали нам хорошої дороги і удачі. Ми такі: “Ага, ну да”. До Мелітополя нам вдалося доїхати досить швидко, години за 4. Там ми заправилися і одразу вирішили їхати на Василівку. Туди – ще 7 блокпостів. Ми під’їхали до першого і стояли там годин 8. За півгодини до початку комендантської години нас таки пропустили. Ми заночували у Василівці в дитячому садочку з кількома людьми. У людей там вже закінчувалася їжа. Ми з собою взяли на кілька днів, бо думали, що будемо довго їхати. Наступного дня на наступному блокпості нас пропустили, але сказали, що назад вже не пропустять, і якщо далі нам відмовлять, то ми взагалі не повернемося. Але далі теж був щасливий збіг обставин. Ми стояли в кінці черги, але через те, що в машині була дитина, нам сказали одразу їхати на блокпост, там нас пропустили. Між останніми двома блокпостами 8 годин довелося стояли на сонці, але врешті нас пропустили. В тій черзі роздавали номерки. Так от, ми були 66-ті. Загалом, 100 чи більше машин”, – розповідає Андрій.

Найбільше чоловік хвилювався через те, що на одному з блокпостів росіяни можуть зупинити його автомобіль, перевірити документи і з’ясувати, що він журналіст, який, до того ж мав конфлікти з людьми, які після повномасштабного вторгнення росії в Україну вирішили підтримати окупантів.

На випадок, якщо ця історія випливе при перевірці на блокпостах, Андрій придумав легенду – мовляв, він колись був журналістом, тепер займається творчістю, а всі збіги – випадкові. “Я почистив телефон від будь-яких згадок про те, що я журналіст. Але, звичайно, це швидко гуглиться. Остання інформація про мене у гуглі пов’язана з творчою діяльністю. Це була моя легенда і у Херсоні, якщо мене затримають, і тут. Тобто так, журналістикою я займався, але давно нічого не пишу, і взагалі, я тут ні до чого. Але ж ще швидше шукається інформація про мої конфлікти з представниками проросійських сил. І тут так само: “Було і було”. Або щось би вигадав на місці”, – розповів журналіст. На щастя, російські військові не перевіряли біографію Андрія і ця легенда не знадобилася. 

Пригадуючи події кінця травня, Андрій визнає, що їхати не хотів. Його рідні і досі залишаються в окупованому місті. “Вони залишилися. Сказали: “Якщо я поїду, хто тут залишиться?”. Я пояснював, що потрібно зберегти себе, а люди в місто потім повернуться. Але згодом я зрозумів, що я так само не хочу їхати, бо тут важлива частина мене, яка формує мене, а я, своєю чергою, формую її. Я розумів, що причин виїхати більше, ніж залишитися. У людей такі самі відчуття – це моя земля, моє життя і відділити одне від одного складно. Зараз ми приїхали в Київ і я зловив себе на думці, що це може бути назавжди і мені треба будувати своє життя, не тримаючись за те, що було позаду”, – розповідає чоловік.  Остаточне рішення про виїзд він ухвалив, коли зрозумів, що на підконтрольній Україні території більше можливостей наближати перемогу.

Українці у Херсоні малюють патріотичі графіті (Херсонська міськрада)

“Перебувати в цьому контексті, в цій економіці вже краще, вже корисніше. Краще бути частиною цього механізму, ніж того. Під час війни важлива економіка, якщо я можу на цьому напрямку бути корисним, то я буду. Так, я також можу бути мобілізований. І це правильно”, – пояснює він. 

Водночас Андрій пригадує, що саме мобілізацією його лякали росіяни на блокпостах: “Є певні кола того, що я відчуваю своїм: я, моя родина, мій будинок, моє місто, мій регіон, моя країна. І це те, що я хочу зберегти. Саме тому я прийшов у військкомат у Херсоні на другий день. Коли ж ми проїжджали російський блокпост, нам казали: “Вы же понимаете, там мобилизируют, смотрите…”. Боже, думаю, як же ж ти налякав. Можливо для них це якийсь аргумент. Але коли ти виїжджаєш звідти, ти розумієш, що там відбувається, що так не має бути і що ти хочеш це змінити”.

Життя в готовності до облави

В окупованому Херсоні Андрій з родиною жили у стані постійної готовності до того, що до них додому прийдуть росіяни. За деякий час йому вдалося звикнути до цієї думки і навіть підготуватися до можливих облав.  

“Ми жили не за пропискою, але все одно ми розуміли, що росіяни можуть прийти вночі. У мене був підвал на кухні. Через нього можна вийти на вулицю. І ми були готові швидко тікати”, – пригадує журналіст. 

Підстави для серйозного занепокоєння в нього були. На початку березня в центрі Херсона його затримали окупанти. 

“Свою легенду я якраз після цього затримання вигадав. Того дня я їхав на велосипеді і побачив, як в центрі росіяни роздавали гуманітарку. Я тоді знімав для BBC, думаю: “О, оце гарно”. І їду собі на велосипеді, знімаю. Тут вони почали стріляти в повітря. До мене підбігло людей п’ять з криками: “Ты кто, ты что снимаешь”. Коротше, мене затримали на місці. Забрали гроші, ніж. Довго допитували. Я включив дурачка, сказав, що живу в Херсоні – щось відбувається, я і знімаю. Потім ми дуже довго стояли там же – чекали “сотрудника”. Я думаю, це був ФСБшник. Врешті-решт він прийшов, взяв мої контакти, переписав паспортні дані, сказав, щоб я усе видалив з телефона, бо ще у мене знайшли синьо-жовті якісь фотографії. Я думаю, що мене врятувало те, що вони всі були в запарі. Це початок або середина березня. Вони вдруге роздавали гуманітарку. І це був повний хаос. Тому мене відпустили і я заплатив малою кров’ю. Мене навіть нікуди не вивезли”, – пригадує журналіст.

Зараз чоловік переконаний: йому пощастило значно більше за багатьох інших журналістів, активістів та звичайних місцевих жителів.

 “Я думаю, що колаборантам і проросійським силам в той проміжок часу було не до мене. Їм треба було виправдовуватися перед роботодавцями, показувати видимість якоїсь діяльності. Але багатьох забрали. Когось відпускали, когось досі ні. Знайомого священника Сергія Чудиновича забрали. Він був волонтером, допомагав військовим в зоні ООС. Його катували, потім, на щастя, йому вдалося виїхати. Журналіста з Каховки Олега Батуріна тримали 8 днів. Він дуже жорсткі публікації писав. Колишній мер Херсона Володимир Миколаєнко – немає інформації, що його відпустили. Тобто, когось випускають, когось ні. Чим далі, тим менше будуть відпускати. Бо вони налагоджують своє існування у місті і в них все менше проблем із тим, де тримати людину і як її вивозити. Тобто, якби мене зараз випадково затримали, все б закінчилося не так”, – розповідає Андрій.

Будівля СБУ у Херсоні (IGOR TSURKAN SUSPILNE KHERSON)

Журналіст каже, що інформацію про проукраїнських мешканців Херсона на початку окупації росіяни, ймовірно, отримували в СБУ, у поліції і у школах:

“Я думаю, багато зрадників було у місцевій СБУ.  Якщо такі, як, наприклад, колаборант Кирило Стрємоусов до 24 лютого могли займатися у Херсоні тим, чим він займався, то його послугами напевне користувалися місцеві силовики.  Всі все чудово знали – крім того, що він працював на Росію, він обслуговував місцевий криміналітет і силовиків. Тому я думаю, що напряму з контори могла йти інформація. Також росіяни могли брати інформацію просто на місцях. Вони ж зайняли місцеву поліцію і невідомо, які документи там були, бо херсонська поліція на перший-другий день відійшла з міста. Крім того, росіяни ходили по школах, шукали списки пільговиків, зокрема, АТОшників”.

За словами журналіста, тоді були дані про кілька сотень затриманих окупантами людей у Херсоні, але насправді їх значно більше. 

“Це тільки ті, про яких була інформація, але думаю, таких людей більше. Інколи ми просто не знаємо про це. Зараз багатьох в Херсоні забирають. Зараз навіть гірше – багатьох забирають за публікації в соцмережах”, – пояснює журналіст. 

Найчастіше, за словами Андрія, “затриманих” везуть в СІЗО біля винзаводу:

“Я чув, що в поліцію в центрі міста звозять. Там людей обливають водою, катують струмом. Абсолютно незрозуміло що робити, коли люди зникають. Рідні звертаються до якихось комендантів. Намагаються хоч якісь кінці знайти. Але немає, скажімо так, ніякої державності в місті. Ніяку інформацію ніде не можна отримати”, – додає чоловік. 

Перші дні вторгнення 

Зранку 24 лютого сестра Андрія і її чоловік поїхали на роботу в Олешки, що за 20 км від Херсону. 

“Вони думали, що день-два ще є. Планували вже тоді ухвалювати рішення. А за кілька годин в тому селі, де вони були, стояла техніка. Вони там пробули кілька тижнів і потім виїхали. Але часу на якесь адекватне рішення було обмаль”, – пригадує Андрій.

Тоді у Херсоні люди робили запаси їжі і води, ніхто не розумів, що буде далі, а централізованої евакуації не було. 

“Знайомі, які купили квитки на поїзд, який вирушав о 19-ій 24 лютого і пішли на вокзал – в результаті пішли додому. Жодного потяга так і не було. Ніхто не думав, що так швидко вони будуть у нас, вже вдень захоплять Каховську ГЕС, а потім вже ввечері будуть бої на Антонівському мосту. Кожен приймав своє рішення. Ще в перший день були якісь рейсові автобуси в бік Миколаєва. Але це не була евакуація. Ніякої централізованої евакуації як не було, так і немає“, – розповів чоловік.

Роздача гуманітарної допомоги російськими військовослужбовцями (ТАСС)

Вже 1 березня росіяни нагнали в місто велику кількість техніки. Можливості чинити збройний спротив у місцевих жителів не було, хоча у перші дні вторгнення до військкомату у Херсоні вишикувалася черга. 

На другий день я прийшов у військкомат. Там постійно приходили чоловіки, щоб щось якось вже робити. Ми туди зайшли. Вийшов якийсь чоловік, сказав, що у нього тупо немає повноважень. У смітнику догорали якісь папери. Це на другий день вторгнення. Це вже бої тривають на Антонівському мосту”, – пригадує журналіст.

За його словами, заходячи у Херсон, росіяни стріляли у все, що рухається – ймовірно, очікуючи на збройний опір. Потім зайняли телевежу, поставили блокпости на в’їзді. Пізніше вирішили роздавати гуманітарку. Проте окупанти не були готовими до того, що херсонці їх не чекали.

“Вони реально були розгублені, коли побачили, що всі бажають їм смерті. Це був шок. Я коли спілкувався з солдатами, коли мене затримали, вони також казали, що прийшли рятувати нас, роздають гуманітарку, вони не розуміють, чому люди так поводяться. Я сказав, що ще кілька тижнів тому ця допомога не була потрібна”, – розповідає журналіст. 

У відповідь на російську агресію і окупацію міста місцеві жителі почали влаштовувати протести. 

“Люди були настільки злі, що якраз тоді відбулися перші мітинги. На них приходило багато людей, бо цю злість потрібно було кудись подіти. Потім мітинги почали розганяти. Стріляли в повітря, були поранені після розривів гранат. Вони шукали організаторів мітингів у Херсоні. 5, 7, 10 тисяч людей – такого не було ніколи в  Херсоні. Це політичний мітинг, не святкова хода. Росіяни цього не очікували і забирали  тих, кого вважали організаторами. Я тоді долучився до муніципальної варти – ми якось стояли між людьми і росіянами. Намагалися стримувати людей, бо там справді були гарячі голови. У мене так знайомого забрали, сильно побили, вибили зуби, погрожували розстрілом, потім викинули в якомусь районі. Останній мітинг був 27 квітня, коли мав бути “референдум”. Тоді вже було небезпечно, зараз це вже неможливо. Головна мета – зберегти життя і дочекатися своїх”, – розповідає журналіст.

Методичка не спрацювала: як росіяни шукають нові шляхи? 

За той час, поки Андрій залишався в окупованому Херсоні, росіяни навіть не наблизилися до того, щоб заручитися підтримкою принаймні частини місцевого населення:

“Пригадую як приїжджав пул російських журналістів. Вони спілкувалися у черзі з дідом. Питають, що він хоче. Він каже: “Я хочу жить в Украине”. Ну і ти ж не кинеш діда на підвал. Тобто, це видно навіть в таких дрібницях. Або коли роздавали гуманітарку – це знімали для власних пропагандистських сюжетів, а херсонці лізли в кадр, кричали: “Пошли н**уй отсюда”. І реально люди не давали навіть іншим брати гуманітарку. Казали: “Будеш брати, тебе від***дять за рогом”. 

Мітинг у Херсоні 13 березня (REUTERS)

Але крім сподівань на лояльність жителів Херсону, росіяни припустилися ще однієї помилки. На початку вторгнення вони розраховували на розгалужену агентурну мережу в Херсоні та області, проте, за словами журналіста, її не було. 

“Тих, хто погодився співпрацювати з росіянами, дуже мало в Херсоні, у них дуже мало колаборантів. Спочатку було кілька журналістів, всі знали, що вони проросійські. На 9 травня я бачив людей з георгіївськими стрічками. Не дуже багато, але було зрозуміло, що це містяни. Для мене це було дуже дико. А от на парад їм доводилося привозити людей. Мій знайомий живе біля траси. Він бачив, як нею вночі їхали автобуси з Криму. Тобто, це точно були не місцеві. Я думаю, що вони сподівалися на акції типу “Юго-Восток, вставай”, бо у 2014 році відбувалися мітинги. Але тепер… Люди 8 років дивилися на те, що відбувається на сході, і ніхто цього не хоче. І коли тут до тебе приходять, пропонують зробити те саме, ти думаєш “ну нахєра воно мені треба”. Насправді, це фіаско. За стільки років з усієї агентурної мережі – один генеральний фрік Стремоусов і кілька його поплічників на 300 тисячне місто”, – каже журналіст. 

Втім, спроби “легітимізувати” окупацію Херсона почалися майже одразу. 16 березня росіяни заявили про створення в Херсоні «Комитета спасения «За мир и порядок», до складу якого увійшли місцеві проросійські політики та колаборанти. Зокрема, херсонський ексмер Володимир Сальдо, підозрювана у держзраді проросійська активістка Тетяна Кузьміч, колишній голова Антоновської селищної ради Ігор Сємєнчєв, а також вже згаданий проросійський активіст Кирило Стремоусов. Проте, далі заяв діло не пішло і фіктивний орган не проводив і не проводить жодної діяльності. 

“Вони сподівалися, що тут щось відбувається, а виявилося, що якщо робота якась і велася, то тільки на папері. А цього всього, що їм було треба – цього немає. Тому всі ці судоми в бік “Комітету спасіння” виглядали вбого і смішно”, – вважає журналіст. 

Паралельно з цим, росіяни заявляли про намір провести референдум на окупованій Херсонщині. Спочатку його планували на березень, потім – на квітень. Тепер, мовляв, перенесли на вересень, але, враховуючи події на фронті, це виглядає дуже нереалістично. Ще одна нереалізована ідея окупантів – приєднати Херсонщину до Криму і включити до свого складу як “Таврійську губернію”. На думку Андрія, таке різноманіття нереалізованих ідей свідчить про те, що росіяни  справді планували працювати за методичкою, напрацьованою під час окупації Криму та Донбасу у 2014 році. Ці методи не спрацювали, тому довелося шукати нові шляхи.

“Зрозуміло стало, що ніхто на цей референдум не прийде. Таке враження, що буде складно навіть 10 дільниць відкрити. Потім була історія про відновлення “Таврійської губернії”, звернення з проханням приєднати Херсонську область до росії. Це все відбувається тому, що вони намагаються співставити свої можливості і бажання, а можливості постійно наламуються. Якщо спочатку вони гралися з волевиявленням людей, зараз, схоже, вони зрозуміли, що перевага не на їхньому боці. І тому навіть гратися у це не треба, треба робити все тупо, але так, як треба їм”, – зазначає журналіст.  

Повзуча окупація

Попри відсутність підтримки серед місцевого населення, агентурної мережі і можливості “легітимізувати” окупацію, “рускій мір”, за словами Андрія, вже наприкінці травня почав поступово розповзатися містом: 

“Спершу це було постійне сподівання, що за 2-3 дні все буде, наші вже близько. Ось, вони вже в Чорнобаївці, треба почекати ще 2-3 тижні. І ти живеш постійно у цьому сподіванні. Але чим далі – тим більше розуміння того, що це станеться не скоро. Тим часом росіяни розповзаються по місту, ось вони пройшли повз тебе, ось з’явився блокпост. Чим далі, тим більше навколо стає росії – ракова пухлина розповсюджується по місту”.

Інтеграція у російський контекст відбувається дуже повільно, але відбувається –  окупанти рухаються у напрямку запровадження рубльової зони і введення російської мови у школах. 

“Паралельно все рухається у той бік. Є розмови про навчання у школах російською, про введення рубльової зони. Поступово вони затискають можливість зняття готівки, потім кажуть – ми вводимо рублі. Магазини ще тоді почали відкриватися російські. Вони ще продавали товари за гривні, але раніше цього магазину не було, а тут він відкрився. В тих супермаркетах, які були наші, вони повідкривали свої. Тому інтеграція повільно йде з різних сторін”, – розповідає журналіст.

Банкомати в окупованому Херсоні (Суспільне Херсон)

Останні свої тижні у місті він описує так: 

“Ритми змінилися, немає готівки, люди о 4-ій ранку займають черги, щоб зняти гроші. Йдеш купувати якісь продукти зразу, бо все зачинялося о 15-16. Купуєш якісь базові продукти, все суттєво подорожчало, немає ковбаси, молоко вже не в тетрапаках, а в пляшках. Якщо якась деталь зламалась – де ти це купиш? Доводиться діставати, знаходити, вистоювати в чергах. Великі черги за їжею, хлібом. Величезна проблема з ліками. Вони є, але набагато дорожчі, ніж були і незрозуміло, як вони продаються – в аптеках їх немає, специфічних ліків немає взагалі. Було таке, що людина йшла за ліками для родичів, потім поверталася і віддавала, бо родича вже не було. Дуже мало машин. О 19.00 котиться луна містом, це так дивно – просто немає людей. Місто стискається, темпи сповільнюються. Останнім часом почало відкриватися більше кафе, бо людям треба просто щось робити, якась має бути фінансова можливість існувати, щоб не брати ту гуманітарку”.

Життя в окупованому Херсоні кипить лише довкола ринків. За словами Андрія, на прилавках вже давно почали з’являтися російські товари, а ось українські – зникають:

“Всі якось намагаються крутитися. У рибному магазині продають м’ясо і печиво,  у кав’ярні – печиво і чай, у комісійному магазині – овочі, у квітковому – горілку і картоплю. Люди намагаються знайти шляхи, щоб існувати. Багато завозять з Криму. Можна знайти шоколад український, кетчупи Чумак, але це все в 2-3 рази дорожче. Бачив російські напої, ковбасу і сосиски без маркування, воронезькі дріжджі – це не наше точно. Якась українська продукція досі залишається на складах, але російських товарів вже багато. Тобто, це поступово проникає. Але динаміка дуже повільна”, – розповідає журналіст. 

Він підкреслює, що люди, які беруть рублі, купують російські продукти або дістають бензин в окупованому Криму не стають від цього менш проукраїнськими. 

“Вони це роблять, бо немає іншого виходу. Це не тому, що люди так хочуть, а тому, що немає можливості завезти щось з підконтрольної території”, – пояснює чоловік.

За словами журналіста, жителям окупованого Херсону в цих умовах дуже важливо відчувати підтримку України. 

“Нещодавно моя знайома народила, але вона не може зареєструвати дитину. І її документ про народження дитини – просто документ з пологового. А це теж маркер. Тому підтримка держави є важливою. Якимись шляхами потрібно підтримувати українську державність на окупованих територіях, це те, що дає зв’язок”, – пояснює Андрій. 

За словами журналіста, найкраще зв’язок між українцями з окупованого Херсона та з інших міст відчувався, коли херсонці виходили на масові акції протесту:

“Ми виходили на мітинги і висловлювали свою позицію, тому що ми не могли не вийти. Але коли ти бачиш, як з усіх куточків України всі захоплюються цим, ти розумієш, що це важливо. Зараз цього стає менше і люди від цього трошки розгубилися”.

Ярослава Вольвач

Автор цієї статті є учасником програми Interlink Academy Fellowship, що фінансується урядом Німеччини

Коли ввечері 11 серпня знімальна група Ukrainian Witness фіксувала наслідки “прильотів” у Авдіївці, що на Донеччині, росіяни відкрили по ній прицільний вогонь з артилерії. На щастя, і журналісти, і військовослужбовець, який їх супроводжував, залишилися неушкодженими. Чоловіки кажуть - окупанти били навмисне, знаючи, що перед ними медійники. 

Будь як СБУ! Слідкуй за нами :)

Підписуйся на нашу розсилку. Лише найлютіше. Лише раз на тиждень!

І не забудь підписатись на наш YouTube та Телеграм

Маєш, що додати? Додай!

    Хочеш закинути нам тему? Закинь!

      Новини

      “Я ще не готова побачити цю братню могилу під тим, що було моїм будинком”: історія мешканок Ізюма, які вибралися з пекла

      “24 лютого, коли почали стріляти, ми були у Харкові. Вранці почалися вибухи, потім нам сказали, що на роботу не потрібно йти до окремого розпорядження. Ми вагалися - їхати в Ізюм чи залишатися в Харкові. Потім вирішили поїхати в Ізюм. По-перше, там своя квартира. По-друге, там батьки наші. Ми думали, що там нас омине. Ця квартира в Ізюмі… Це була наша віддушина. Ми жили цією квартирою, в нас там такий чудовий краєвид, хотіли в ній на пенсії жити”, - розповідає Анна (на її прохання ми змінили ім’я). Жінка каже, що ввечері 24 лютого в Ізюмі було набагато тихіше, ніж у Харкові. Тож родина вирішила залишитися тут, а Анна навіть почала кликати до себе колег. Але на початку березня ситуація різко змінилася.

      Новини

      “На службі пропаганди”: як церковники з Харківщини допомагали окупантам

      На початку вересня Збройні сили України звільнили майже всю Харківську область, частина якої півроку перебувала під російською окупацією. З моменту звільнення пройшло декілька тижнів, але досі чи не кожен день українці дізнаються про нові подробиці звірств окупантів. Окремі населені пункти Харківщини зараз знищені майже повністю. Серед них і Ізюм, де після деокупації було знайдено масові поховання вбитих росіянами цивільних. Ворог також "лишив в спадок" місту розбиті мости і будинки, де немає світла, газу і зв'язку. Росіяни старанно приховували злочини всі місяці окупації, прикриваючись пропагандистськими роликами про "визволителів" і створюючи ілюзію турботи про місцевих. 

      Новини

      Журналісти Стремоусова, прихильниця Шарія та учасник “Безсмертного полку”: хто з Енергодару підіграє пропагандистам, звинувачуючи ЗСУ в ударах по ЗАЕС

      Запорізька атомна електростанція, розташована в тимчасово окупованому Енергодарі, за півроку пережила дуже багато. Тут росіяни катували та вбивали працівників, розміщували свою техніку прямо в машинній залі, а ракетні комплекси - на території. Але найстрашнішим є той факт, що окупанти перетворили станцію на центр ядерного шантажу чи не усього світу, регулярно б’ючи по АЕС і звинувачуючи при цьому ЗСУ.