20 днів пекла: історія окупації Бородянського психоневрологічного інтернату

За 50 км від української столиці розташоване селище Бородянка. Населений пункт з перших днів повномасштабної війни опинився в російській окупації. Бородянку обстрілювали з “градів” та “ураганів”, на житлові будинки з літаків скидали бомби. Селище перетворилося на руїни з сотнями загиблих та поранених. 

“Це одне з максимально зруйнованих міст у Київській області. Там немає військових об’єктів. Лише житлові будинки, лише цивільна інфраструктура – школи, садочки”, – так говорить про Бородянку Міністр внутрішніх справ Денис Монастирський.

Серед цивільних об’єктів, які знаходяться у Бородянці – психоневрологічний інтернат з геріатричним відділенням. З початку війни у закладі перебували 420 пацієнтів, які мають інтелектуальні чи психічні порушення і потребують постійного догляду та лікування. Інтернат також став прихистком для мирних мешканців, які ховалися в закладі від обстрілів російських окупантів. 

З перших днів війни заклад також потерпав від обстрілів. Там зникли вода, газ та електрика. Вже на 10-ий день війни Бородянський психоневрологічний заклад захопили кадирівські бойовики.

“Кадирівські угрупування збройних сил РФ захопили психоневрологічний інтернат у Бородянці. За наявною інформацією від жителів міста, війська агресора замінували усі підходи до інтернату, прикриваючись підопічними та персоналом закладу звідти ведуть артилерійський вогонь по позиціях української армії”, – заявила 5 березня уповноважена Верховної Ради України з прав людини Людмила Денісова.

“Психоневрологічний диспансер став для нас справжнім болем, – говорить в. о.  селищного голови Бородянки Георгій Єрко, – Тому що ми розуміли, що там залишилися люди, яким постійно потрібна допомога, і мінімальний стрес для них – це дуже погано. Там перебувало 350 пацієнтів, які постійно там проживають та 70 евакуйованих пацієнтів з Кічеєвого, серед них – 12 дітей. Увесь цей час підопічних обслуговували директор закладу та працівники. Вони допомагали людям виживати”.

Фото Марини Ганіцької 

“Подякуйте за те, що живі”

Під окупацією люди в інтернаті перебували 20 днів. З них – 10 днів у заручниках кадирівців. Потім їм змогли організувати гуманітарний коридор та вивезти у безпечні місця. 

За словами омбудсмена Людмили Денісової, у випадку із Бородянським інтернатом, своїми діями держава-окупант порушила усі можливі норми IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року. 

Директорка інтернату Марина Ганіцька говорить, що люди в інтернаті пережили справжнє пекло. 

“Наш інтернат вистояв. І це справді якесь чудо. Але те, що ми пережили…  Зараз розповідаю про це, ніби фільм жахів. З першого дня нас постійно обстрілювали. Приходили люди, звичайні мешканці Бородянки, просили прихистку, бо їхніх будинків вже не було. Ми всіх пускали. Та в один день на територію закладу залетіли кадирівці. Наші хворі їх побачили, вони злякалися, почали кричати… Ми їх заспокоювали”, – згадує Марина. 

В першу чергу кадирівські бойовики влаштували у приміщенні обшуки – шукали зброю та українських військових. Проте нічого не знайшли. 

“Спілкувалися вони дуже страшно. Погрожували, що якщо знайдуть тут тероборону, то вб’ють нас і відправлять до нашого нацистського президента. Вони нічого не знайшли”, – говорить жінка.

Також бойовики намагалися записати показове відео для російських медіа: “Говорить на камеру, посміхається. Говорить, що він полковник руськой армії, так званий Мартинов. Мовляв, ми вас не вбиваємо, а рятуємо. Не бійтеся, не плачте, ми вас звільнимо. Каже мені, щоб я дякувала на камеру. Я питаю: “За що дякувати”? А він говорить: “Дякуйте за те, що живі”. Щоб ваші старі ходили на день перемоги і нікого не боялись. Тепер ви під захистом путіна, вас ніхто чіпати не буде”.  

Відео записати так і не вдалося. Після цього кадирівці вийшли із закладу і замінували та оточили всю територію довкола.

“Сказали, що тепер вас ніхто не чіпатиме. Але якщо будем виходити, то будуть стріляти. Сам інтернат більше не обстрілювали. Кадирівці тут окопались і звідси вели обстріли по Бородянці. Наші військові не могли дати відсіч, тому що знали, що ми тут знаходимося”, – говорить Марина. 

“Я вже волосся на собі рвала, не знала чим мені їм допомогти”

Підопічні Бородянського психоневрологічного інтернату з геріатичним відділенням – це чоловіки із певними психічними порушеннями, та люди похилого віку – бабусі та дідусі, які мають вікові захворювання. 

У мирний час у штаті закладу працювало 250 осіб. З початку війни, через окупацію, багато хто з персоналу інтернату не зміг вийти на роботу. Це стало справжньою проблемою, адже за підопічними потрібен цілодобовий належний догляд. 

“Почалася війна, багато хто опинився в окупації, деякі евакуювалися і виїхали. Комусь було просто страшно. З 24 лютого в інтернаті з персоналу цілодобово перебувало шість людей і я. Прибігали на роботу дівчата, які тут поруч живуть, допомагали, робили ін’єкції. Під обстрілами-градами, але все одно йшли на роботу. Але ж ви самі розумієте, рук все одно не вистачало”, – розповідає Марина.

Одна з кімнат підопічних інтернату

Директорка закладу уточнює, що пацієнти інтернату мають різний психоемоційний стан та потребують індивідуального підходу. Деякі боялися голосних звуків, частина людей боялися спілкуватися, а іншим навпаки – потрібно було поговорити та обійнятися.

“У кожного свої реакції. Наприклад, із Кичеєво було 12 дітей. Це також дітки з аутизмом. Деякі діти довіряли, як до мами ставилися. А до деяких доторкнутися неможливо було. Їм страшно”, – розповідає Марина.

Працівниця закладу Людмила, яка з перших днів війни також залишалася у закладі, говорить, що вони заспокоювали підопічних як могли: “У нас же частина людей не говорить. Є такі, що бояться, коли їх за руку береш. А тут вибухи… Діставали людей з-під ліжок. Переконували, що ми всі разом, ми їх не залишимо. Їм було страшно дуже”. 

“В нас по сьогодні в бігах п’ять хлопців. Один до війни втік, троє під час війни, один під час евакуації. Це все від страху. З Кічеєво хлопець втік, потім нам його доставили волонтери з переламаним хребтом. Складно все це було. Дуже. Як страшний фільм. Але не було часу думати про те, що буде далі.  Були ситуації, коли за ніч від стресу у людей по п’ять-шість разів настільки сильні приступи епілепсії, що я вже волосся на собі рвала, не знала чим мені їм допомогти”, – розповідає Марина. 

Фото Марини Ганіцьої 

Серед підопічних в інтернаті перебувало близько ста пацієнтів, які не можуть самостійно пересуватися. Під час обстрілів та бомбардувань працівники закладу спочатку переносили таких людей до підвалів, потім почали залишати у коридорах. 

“Ви самі розумієте, які це підвали. Там сиро, там холодно. Нічого немає. Але йдуть обстріли. Нам ні вдень, ні вночі не було спокою. Ми людей тягали безкінечно в підвали. Це були такі складні лежачі люди, що роками вже не ходять. Ми їх носили туди-сюди. Вони вже просто почали плакати, просити, благати: не носіть нас, бо ми уже не можемо це все терпіти. Тоді ми їх в корпусі у коридорі на матрасах почали (класти – ред.). Там, де немає вікон”, – розповідає Марина. 

Один з коридорів інтернату

“Це був собачий холод”

Увесь цей час в психоневрологічному інтернаті не було світла, води та тепла. Вночі на вулиці температура повітря досягала до -12 градусів, у приміщенні -3. 

“Ми використовували всі ковдри, всі куртки та тканини, аби вкрити та обігріти лежачих. Але якщо людина не рухається – це дуже важко”, – розповідає Марина.

Аби зігріти людей – постійно кип’ятили воду, робили чай. Проте і з водою також були проблеми. Централізоване водопостачання під час бойових дій перебили.

“Біля інтернату є криниця. Але вона опинилася за російським блокпостом. Ми на свій страх і ризик пов’язували білі стрічки, простиню порвали, піднімали руки, виходили за водою. Але справа в тому, що окупантам теж потрібна вода. І вони брали її з тої ж криниці. Вони ж приїжджають перші, виберуть бочкою воду. Ми почекаємо поки вони від’їдуть трошки далі. Біжимо, дістаємо, але там води на дні. Там в тій воді уже пісок і бруд”, – говорить директорка інтернату. 

Воду брали й у ставку, який знаходиться поруч із інтернатом: “Хлопці пролізали під забором, набирали воду, аби нею хоча б можна було туалети позмивати, закип’ятити воду, людей помити. Від таких умов не обійшлося й без кишкової інфекції. Погано було усім. Добре, що були запаси в аптечках. Хоча з них окупанти покрали спирт”.

Ставок біля інтернату

Електрики та газу теж не було. Їжу готували спочатку на газовій плиті, а коли балони з газом закінчилися, почали готувати на вогнищі на вулиці у подвір’ї інтернату. 

Фото Марини Ганіцької

Ще одна працівниця, яка весь цей час працювала в інтернаті – Таїсія Василівна. Згадує, що їжі було достатньо, адже на території інтернату зберігалися запаси харчів. Проте не вистачало хліба, тому вони вигадали самостійно пекти борошняні коржики на вогнищі.

“Готували на дворі, зробили плиту таку, розпалювали вогнище, варили сніданок, обід і вечерю. По чотири каструлі на 40 літрів. Варили, коли “гради” стріляли, міни взривался. Робили коржики замість хліба. Ми то готували все, бо розуміли, що більше нікому годувати людей”, – говорить Таїсія Василівна.

Фото Марини Ганіцької

У цій справі допомагали й підопічні інтернату: “Без моїх хлопців я б точно не впоралася. В мене є такий Ігор, який казав: “Всьо на мнє, всьо на мнє”. А наш Коля Родін за вогнище відповідав. Він знав, що о п’ятій годині ранку треба встати і розпалити вогонь. Навіть якщо гримить, навіть якщо стріляють. Він казав: “У нас діти, нам треба дітей годувати”, – згадує Марина. 

Директорка інтернату Марина Ганіцька та Коля Родін  

Для готування їжі обирали найбезпечніший час. Щодня приблизно о 4 ранку починали летіти російські літаки. З п’ятої-шостої – затишшя, тоді працівники закладу разом із підопічними і виходили на двір. Вже о 9-10 ранку починали рухатися колони окупаційної техніки. До того часу їжа вже була готова, далі сиділи у підвалах та коридорах. 

Фото Марини Ганіцької 

“Могили копали під звуки вибухів”

За 20 днів окупації на території інтернату померло 13 осіб. Марина Ганіцька згадує про це зі сльозами на очах. Пояснює, що люди помирали від стресу та холоду: “Помирали старі люди, які просто не витримували цього. Вони опинилися в пеклі”. 

На території інтернату організували братську могилу. Там поховали загиблих. Наразі частину тіл вже ексгумували. 

“Навіть ховати людей було небезпечно. Несли тіла під вибухи. Землю копали наші хлопці під звуки вибухів. Але ми не могли не поховати…”, – пояснює Марина. 

Братська могила на території інтернату

Евакуація 

13 березня Марина Ганіцька побачила з вікна автобуси для евакуації. Директорка закладу говорить, що не вірила, що їх заберуть. 

“Якщо чесно, це був відчай. І ми думали, що за нами вже не приїдуть. Ми перебували у справжньому пеклі. Коли я йшла по коридору і побачила ці автобуси, в мене був шок”, – розповіла вона. 

Люди не були готові до евакуації. В Бородянці не було зв’язку, тому дізнатися про евакуацію могли тільки від російських окупантів. Але російське військове керівництво про зелений коридор кадирівців не попередило.  

В.о. голови Бородянської громади Георгій Єрко зазначає, що офіційний гуманітарний коридор був домовлений з 9 ранку до 15 години, але по факту на евакуацію дали близько однієї години: “З’ясувалося, що про цей коридор ніхто не знав. Російське командування не попередило своїх військових про евакуацію. Тому окупанти відмовлялися пропускати на територію закладу автобуси. І не хотіли випускати людей”. 

“Я просто почала плакати і просити випустити старих людей і дітей. Кажу, будь ласка, ми вже братську могилу зробили на території. Якраз в цей день двоє померло. Це були старі люди, але вони померли через це все. Їм потрібен був догляд. Нам дали менше години, аби зібратися”, – згадує Марина. 

Майже усіх людей із закладу вдалося оперативно евакуювати. Але з мінімальною кількістю речей: “У нас в перші дні захоплення забрали ключі від сейфів. Тому паспорти підопічних ми забрати не змогли. Коли ми евакуйовували, кадирівці вистроїли коридор нам з дверей закладу до автобусів. І наші рятувальники виносили людей. Десь за годину кадирівці почали нервувати. Казали робити це швидше. Почали стріляти вгору. Ми швидко зібралися і поїхали”. 

У інтернаті на той момент залишилися лежачі люди, яким потрібне було спеціальне транспортування, зокрема і підопічний з переламаним хребтом. Їх забрали пізніше. Весь час їх продовжували доглядати працівники закладу, які залишились там.

Декілька пацієнтів померло під час евакуації, декілька – коли їх вже доправили до безпечних місць. 

Наразі в закладі перебуває близько 30 підопічних інтернату: “Я з усіма своїми хлопцями на зв’язку. Дзвонять мені, питають, коли можна додому вернутися. Я кажу, що рано ще. Але деякі вертаються самі. Тікають, дзвонять, кажуть, ми їдемо”.

Дарина Твердохліб

20 Days of Hell: The Story of the Occupation of the Borodianka Psychoneurological Institution

The village of Borodianka is located 50 kilometers away from the Ukrainian capital of Kyiv. The settlement was under Russian occupation from the first days of the full-scale war. Borodianka was shelled with Grads and Uragans, bombs were dropped on residential buildings from airplanes. The settlement became a ruin with hundreds of dead and wounded.

“It is one of the most devastated cities in the Kyiv Oblast. There are no military facilities there. Only residential buildings, only civilian infrastructure – schools, kindergartens”, the Minister of Internal Affairs Denys Monastyrskyi commented on Borodianka.

One of the civilian facilities in Borodianka is a psychoneurological institution with a geriatric department. Since the beginning of the war, the institution has housed 420 patients with intellectual disabilities or mental disorders and in need of constant care and treatment. The institution also became a refuge for civilians hiding in the facility from the Russian invaders’ shelling.

Since the first days of the war, the institution suffered from shelling as well. There was no water, gas, or electricity. On the 10th day of the war, the psycho-neurological institution in Borodianka was seized by the Kadyrovite units.

“Kadyrovite units of the armed forces of the Russian Federation seized a psychoneurological institution in Borodianka. According to the information available from the residents of the town, the aggressor troops have mined all the approaches to the institution, using the wards and personnel of the institution as a shield, and from there, they conduct artillery fire on the positions of the Ukrainian army,” the Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights Liudmyla Denysova said on March 5.

“The psychoneurological hospital was a real pain for us,” says Heorhiy Yerko, acting mayor of Borodianka, “because we understood that there were people who needed constant care there, and even the minimal stress was very bad for them. There were 350 patients permanently residing there and 70 evacuated patients from Kicheyeve, among them 12 children. All this time, the wards were cared for by the facility’s director and staff. They helped these people survive.”

Photo courtesy of Maryna Hanitska 

“Be grateful for being alive.”

The people at the institution spent 20 days under occupation. For 10 of those days, they were held hostage by the Kadyrovites. Then they managed to organize a humanitarian corridor and were transported to safety.

According to the Ombudsman Liudmyla Denisova, in the case of the Borodianka institution, the occupying power violated all possible norms of the Hague Convention (IV) respecting the Laws and Customs of War on Land and its annex: Regulations concerning the Laws and Customs of War on Land of 18 October 1907, and the Convention (IV) relative to the Protection of Civilian Persons in Time of War of 12 August 1949.

Maryna Hanitska, director of the psychoneurological institution, says the people at the institution have been through a living hell.

“Our institution has survived. That’s a real miracle. But what we endured… Now, when I tell about it, it [sounds] like a horror movie. From day one, we were constantly being shelled. People would come, ordinary residents of Borodianka, asking for shelter because their houses were gone. We let everyone in. But one day, the Kadyrovites swarmed our territory. Our patients saw them, they were frightened, they began to shout… We calmed them down,” recalls Maryna.

The first thing the Kadyrovites did was to search the premises, looking for weapons and Ukrainian military personnel. However, they didn’t find any.

“They communicated in a very scary way. They threatened that if they found the Territorial Defense [members] here, they would kill us and send us to our Nazi president. They didn’t find anything,” the woman says.

The soldiers also tried to record a promotional video for the Russian media: “He speaks on camera, smiling. He says that he is a colonel in the Russian army, a certain Martynov. He says that they were not killing us, but saving us. That we shouldn’t be afraid, shouldn’t cry, they will liberate us. He told me to express my gratitude before the camera. I asked, “What should I be grateful for?” And he said, “Be grateful for being alive. So that your elderly can attend Victory Day and not be afraid of anyone. Now you are under Putin’s protection, no one will touch you.”

They didn’t manage to record the video. After that, the Kadyrovites left the institution, mined, and surrounded the entire area around it.

“They said that now no one would touch us. But if we go out, they’ll shoot. The institution itself was no longer being shelled. The Kadyrovites got entrenched here and from here, they shelled Borodianka. Our military couldn’t fight back because they knew we were here,” Maryna says.

“I was about to tear my hair out, I didn’t know how to help them”.

The residents of the Borodianka psychoneurological institution with a geriatric department are men with certain mental disorders and elderly people of both genders who have age-related illnesses.

In peacetime, the institution employed 250 people. Since the beginning of the war, because of the occupation, many of its staff were unable to attend work. This became a real problem because the wards required round-the-clock proper care.

“The war began, many found themselves under occupation, while some evacuated and left. Some were afraid. Since February 24, the staff of the institution had six people and me, around the clock. Women who lived nearby came to work, they provided help and gave injections. Under shelling and Grads, they still went to work. But you do understand that we were still short-staffed”, Maryna says.

A room at the psychoneurological institution

The director of the institution specified that the patients of the institution had different psychological and emotional states and required an individual approach. Some were afraid of loud sounds, some people were afraid to communicate, and others, on the contrary, needed conversation and hugs.

“Everyone has different reactions. For example, there were 12 children from Kicheyeve. These are also kids with autism. Some kids were trusting and treated me like their mother. But some of them couldn’t be touched. They were frightened,” Maryna says.

Liudmyla, an employee of the institution who has also stayed there since the early days of the war, said that they tried to comfort their charges as best they could: “Some of the people here don’t talk. Some of them are scared when you take them by the hand. And then were the explosions… We had to take people out from under their beds. We tried to convince them that we were all together, we would not leave them. They were very scared.”

“At present, we have five guys on the run. One escaped before the war, three during the war, and one during the evacuation. It’s all from terror. A guy escaped from Kicheyeve, and then volunteers brought him back to us with a broken spine. It was all very difficult. Very. Like a scary movie. But we didn’t have time to think about what would happen next. There were situations when the stress caused people to have five or six epilepsy attacks in a night, I was about to tear my hair out, I didn’t know how to help them,” says Maryna.

Photo courtesy of Maryna Hanitska 

Among the residents of the institution, there were about a hundred patients who could not move around on their own. At first, the employees used to carry them to the basements during bombardments and shelling and then started leaving them in the hallways.

“You understand what these basements are like. It’s damp there, it’s cold. Empty. But the shelling is going on. There was no rest for us, day or night. We dragged people endlessly into the basements. They were such difficult bed-ridden people, they haven’t been walking for years. We were carrying them back and forth. They started crying, asking, begging us to stop carrying them, because they were unable to endure all this. Then, we started [laying – editor] them on mattresses in the hallway. Where there are no windows,” Maryna says.

One of the institution’s hallways

“It was freezing cold”.

All this time there was no light, running water, or heating in the psychoneurological institution. At night, the temperature outside reached -12 degrees Celsius, and -3 degrees indoors (10.4 and 26.6 Fahrenheit respectively – translator).

“We used all the blankets, all the coats, and fabrics to cover and warm the bedridden patients. But it’s very difficult if a person doesn’t move,” Maryna says.

To keep people warm, they constantly boiled water and made tea. However, there were problems with water too. The centralized water supply was cut off during the fighting.

“The institution has a well. But it ended up behind a Russian checkpoint. At our own risk, we tied white ribbons, ripped a bed sheet, raised our hands, and went outside to get water. However, the thing is that the invaders also needed water. And they took it from the same well. They get there first, and collect the water in a barrel. We wait until they move a little farther away. We run, we take it out, but there’s water only at the bottom. There’s already sand and mud in that water”, says the director of the institution.

They also collected water in the pond next to the institution: “The guys got under the fence and fetched water so we could at least flush the toilets, boil water and wash the people with it. These conditions couldn’t but lead to intestinal infections. Everyone had a bad time. It was good that we still had supplies in the medical kits. Even though the invaders stole the ethanol from them”.

The pond by the institution

There was no electricity or gas either. We first cooked our food on a gas stove, and when we ran out of gas cylinders, we started cooking on a campfire outside in the yard of the institution.

Photo courtesy of Maryna Hanitska

Tayisiya Vasylivna was another worker at the institution at that time. She recalls that there was plenty of food since food supplies were kept on the territory of the institution itself. However, there was a shortage of bread, so they came up with the idea of baking flour flatbread on the fire on their own.

“We cooked in the yard, made a stove like this, made a fire, cooked breakfast, lunch, and dinner. We had four pots of 40 liters each. We cooked when Grads were shooting, mines were exploding. We made flatbread instead of bread. We cooked everything because we understood that there was no one else to feed people,” says Tayisiya.

Photo courtesy of Maryna Hanitska

The residents of the institution also contributed to the effort: “I definitely could not have done it without my guys. I have one Ihor, who used to say: “Everything is on me, everything is on me.” And our Kolya Rodin was in charge of the fire. He knew that at five o’clock in the morning he had to get up and light a fire. Even if there was rumbling, even if they were shooting. He used to say: “We have children, we have children to feed”, Maryna recalls.

Director of the institution Maryna Hanitska with Kolya Rodin

They chose the safest time to cook. Every day at about 4 a.m., Russian planes would start their sorties. From 5 or 6 a.m. there was a break, then the workers of the institution together with their charges would go out into the courtyard. Already at 9-10 a.m., columns of invaders’ vehicles started moving. By that time the food was ready, then they would sit in the basements and hallways.

Photo courtesy of Maryna Hanitska

“Graves were dug to the sound of explosions.”

During the 20 days of the occupation, 13 people died on the territory of the institution. Maryna Hanitska remembers this with tears in her eyes. She explains that people were dying of stress and cold: “Old people were dying, who couldn’t endure it. They were in hell.”

A mass grave was created on the territory of the institution. The dead were buried there. Some of the bodies had already been exhumed.

“Even burying people was dangerous. We carried the bodies during explosions. Our guys were digging the earth to the sound of explosions. But we could not leave them unburied…,” Maryna explains.

Graves on the institution’s territory

Evacuation

On March 13, Maryna Hanitska saw evacuation buses from her window. The director of the institution says that she could not believe that they were going to get out.

“To be honest, it was desperation. We thought they wouldn’t come for us anymore. We were in living hell. When I was walking down the hallway and I saw those buses, I was shocked,” she said.

People were not prepared for evacuation. There was no signal in Borodianka, so they could only find out about the evacuation from the Russian invaders. But the Russian military leadership did not warn the Kadyrovites about the green corridor.

Heorhiy Yerko, acting chairman of the Borodianka community, says that the official humanitarian corridor was arranged from 9 a.m. to 3 p.m., but the actual evacuation took about an hour: “It turned out that nobody knew about this corridor. The Russian command had not informed their military about the evacuation. Therefore, the invaders refused to let buses into the institution. And they didn’t want to let people out.” 

“I just started crying and asking to let the old people and children out. I said, please, we already have a mass grave on the territory. Two people died that day. They were old people, but they died because of it. They needed care. We were given less than an hour to pack up,” Maryna recalls.

Almost all the people from the institution were promptly evacuated. However, with very few belongings: “In the early days of the occupation, they took away the keys to the lockers. That’s why we couldn’t take the passports of our charges. When we evacuated, the Kadyrovites arranged a corridor for us from the doors of the institution to the buses. And our rescuers took people away. After an hour, the Kadyrovites started getting nervous. They told us to hurry up. They started shooting in the air. We quickly packed up and left.”

At that time, there were still bedridden people at the institution who needed special transportation, including the ward with the broken spine. They were evacuated later. All the while, they were being cared for by the facility’s employees who remained there.

Several patients died during the evacuation and several more died when they were already brought to safety.

Now there are about 30 residents in the institution: “I keep in touch with all the residents. They call me and ask when they can go home. I tell them it is too early. But some come back on their own. They escape, call me and say, that they’re on their way.

Daryna Tverdokhlib